Читати книгу - "Причепа, Нечуй-Левицький"

Ясь слу­хав і очей не зво­див з ли­ця Хоцінсько­го, не­на­че впер­ше на віку чув про такі ди­ва. Не раз і не два Се­ре­динський ма­рив про панську розкіш, про якесь кра­ще жит­тя. Не раз і не два Ясь до півночі не сту­ляв очей після роз­мо­ви Хоцінсько­го про те, що Ясь ве­де свій рід од пансько­го польсько­го коліна, що в йо­му пли­не кров шля­хетська, польська, а не му­жицька - ук­раїнська, що йо­го діди й прадіди бу­ли за­можні, бу­ли па­на­ми й ка­то­ли­ка­ми, ма­ли по­ля, се­ла, лю­дей. Зви­чай­но, як по­ляк, Хоцінський лю­бив де­чо­го ба­га­то і прибільши­ти, при­ки­ну­ти зай­ве, ма­ючи на думці піднес­ти вго­ру, піддер­жа­ти ниж­чу польську шлях­ту, що вже пе­ре­хо­ди­ла на ук­раїнську національність й віру.

Хоцінський, своїм підмальова­ним оповідан­ням про ми­нувшість Ясе­во­го ро­ду, роз­бур­кав у йо­му гордість своїм ро­дом, пи­шан­ня своїм панст­вом, ту гордість, те пи­шан­ня, що ле­жить в са­мо­му дні лядської шля­хетської на­ту­ри, пли­не в злив­ку з йо­го кров'ю. Не бог зна яке ми­нув­ше бу­ло у Се­ре­динсько­го; од­же, до­волі бу­ло навіть од­но­го сло­ва «пан», щоб роз­бур­ка­ти й роз­во­ру­ши­ти в йо­го серці по­зи­че­ну польщиз­ну, бо він був з ук­раїнсько­го ро­ду.

Ганя сиділа, мов у ча­ду. Не­на­че які ча­ри роз­ли­ва­ли во­ни вдвох ко­ло неї. Слу­ха­ла во­на їх роз­мо­ву і не йня­ла віри своєму не­га­да­но­му щас­тю. Зга­да­ла во­на, що ко­лись ще ма­ленькою їзди­ла з батьком на яр­ма­рок у Кам'яне. Зга­да­ла во­на про те Кам'яне, як про чу­до­вий сон, що снивсь та не зос­тав­ся в пам'яті, і тільки якісь не­ви­разні місця, якесь пиш­не за­бу­ду­ван­ня, якісь гарні, але не­ясні об­лич­чя но­сяться пе­ред очи­ма, ніби вит­кані з тон­ко­го ту­ма­ну. А як сил­куєшся їх впійма­ти, на їх роз­ди­ви­тись, то во­ни ще далі одліта­ють, та все ма­нять своїм га­разд не ок­ра­єним, не оме­жо­ва­ним ви­дом. Мріло Гані, як у ту­мані, якесь місто, якась ви­со­ка го­ра чи ске­ля, вся в зе­ле­но­му де­реві, а на са­мо­му вер­шеч­ку якесь за­бу­ду­ван­ня, не то церк­ва, і не то ха­та, а більше якась чу­до­ва цяцька з зо­ло­ти­ми вер­ха­ми. Ко­ло то­го бу­дин­ку знов при­га­ду­ва­ла якісь стов­пи, якісь стіни зуб­часті, як обор­ка, а потім при­га­да­лись їй якісь сад­ки розкішні, доріжки поміж де­ре­вом, ніби жов­то по­мальовані, де­ре­во, позчіплю­ва­не гіллям, мов сте­ля; скрізь під де­ре­вом білі лю­ди не­живі, скля­ний дім, а в йо­му знов де­ре­во і квітки, як і над­ворі, цілі ніби стіни й ку­пи чу­до­вих нез­ви­чай­них квіток. Все те вста­ва­ло пе­ред її очи­ма, як в ту­мані. Ба­чи­ла во­на потім зо­ло­то­верхі со­бо­ри в Києві, здо­ро­ве міське за­бу­ду­ван­ня, а все-та­ки дав­ня ди­тя­ча мрія не зник­ла з її пам'яті.

Довго роз­мов­ля­ли во­ни, по­ки не по­то­ми­лись. Да­ле­ко за поріг вип­ро­ва­ди­ли ха­зяїни Хоцінсько­го, дя­ку­ючи йо­му, як рідно­му батькові.

- От і за­во­юва­ли щас­тя, Га­ню! - про­мо­вив Ясь, за­чи­нив­ши двері за гос­тем.

- Не за­во­юва­ли, а са­мо во­но прий­шло до на­шої ха­ти. Щас­тя блу­кає сліпе по світу.

- Ні, це ти, моє зо­ло­то, при­ма­ни­ла до­лю до на­шої ха­ти! По­ки я сам жив, по­ти біду­вав. Ти, моя ха­зяй­ко, ме­не об­ши­ла і об­ми­ла.

Ясь роз­гор­нув лист кня­зя до па­на Хоцінсько­го та ще раз го­лос­но про­чи­тав зап­ро­хан­ня се­бе за уп­ра­ви­те­ля. Князь про­сив че­рез Хоцінсько­го, щоб Се­ре­динський при­був як­най­швид­ше, обіця­ючи йо­му річно пла­ту з скількох ти­сяч кар­бо­ванців.

- Завтра ж поїду я пе­редніше сам, а ти ла­годься тим­ча­сом у до­ро­гу.

- Чимало підвід нам тре­ба! Ми ж та­ки вже роз­жи­ли­ся, маємо до­волі доб­ра, маємо пти­цю…

- Яку пти­цю ду­маєш ти оце бра­ти?

- А інди­ки та гу­си… та…

- Ще ви­га­дай що! - крик­нув Ясь. - Та нас же лю­ди обсміють, як ми при­та­ра­ба­ни­мось з кач­ка­ми та з інди­ка­ми!

- А по­су­ду хіба ма­ло? І на віз не за­бе­ре­мо…

- Чудна ти, Га­ню, їй-бо­гу! Який же по­суд ду­маєш ти пер­ти до Кам'яно­го?

- Як який же? Не ки­да­ти ж нам си­па­нок, со­лом'яників, діжок…

- Свят, свят, свят! Нас лю­ди обсміють, наз­вуть нас хар­па­ка­ми, обідран­ця­ми. Під такі па­ла­ти во­на під'їха­ла б з діжка­ми, ро­га­ча­ми! Мо­же б, ти заб­ра­ла горш­ки й мис­ки?

- Горшків не вар­то бра­ти, а макітри за­бе­ру. Макітри новісінькі, здо­рові, пла­ти­ла по зло­то­му, - це ті, що я ку­пу­ва­ла в Бу­ди­щах на яр­мар­ку. Та­ких макітер не знай­деш швид­ко. Об­мо­таю со­ло­мою, пов­ти­каю в кадівб та й до­ве­зу хоч і за сто верс­тов!

- Ха, ха, ха! - за­ре­го­тав­ся Ясь. - Уп­ра­ви­тель з макітра­ми! Ха, ха, ха! Ой, прос­то­то, прос­то­то! Ой, гос­по­ди­не моя до­ро­га!

- Чого це ти ре­го­чеш­ся? Ніби уп­ра­ви­те­лям і макітер не тре­ба.

- Ха, ха, ха! Ти на­ро­биш со­ро­му на ввесь світ. Твоя дум­ка про макітри, а я ду­маю, чим я завт­ра поїду до кня­зя.

- А візком?

- Де ж та­ки візком!

- Візок же но­вий, мальова­ний!

- Але ж до кня­зя, пам'ятай собі!

- Неначе він ба­чи­ти­ме, чим ти там приїхав.

- От що я зроб­лю! Заїду до Хоцінсько­го, по­ки­ну там свій візок, а в йо­го поп­ро­сю фа­ето­на та па­ру ко­ней.

- Як собі знаєш. А на ме­не, то я б поїха­ла і візком.

- А я не поїду. Ска­жуть, приїхав який­сь безш­танько на дра­бин­час­то­му возі.

- Станьмо ж, Ясю, пе­редніше па­на­ми, а потім вже бу­де­мо паніти. По­пе­ред не­во­ду не ловім ри­би!

Довго не спа­ли во­ни, розд­ра­то­вані не­га­да­ним, нес­подіва­ним щас­тям. Тікає сон од очей без­та­лан­них, не прис­ту­пає ж і до щас­ли­вих Ясь тішив­ся панст­вом. Гані з'являв­ся який­сь чу­до­вий виг­ляд чарівни­чо­го місця, якась па­ла­та, який­сь са­док, пов­ний квіток, де поміж де­ре­вом гу­ля­ли мар­му­ряні лю­ди. А Ясь ба­чив се­бе ве­ли­ким бун­дюч­ним па­ном в зо­ло­тих па­ла­цах, де горіли ти­сячі свічок, де во­ру­ши­лись сотні ве­ли­ких панів.

Через тиж­день шля­хом до Кам'яно­го їхав фа­етон Хоцінсько­го, а в йо­му сидів Ясь із Га­нею. Ко­ло по­го­ни­ча сиділа най­мич­ка. На ру­ках у Гані спа­ла ма­ла ди­ти­на. Підво­да з де­яки­ми ха­зяй­ськи­ми при­чан­да­ла­ми їха­ла десь по­за­ду. Га­ня та­ки пос­та­ви­ла на своєму: заб­ра­ла ка­дов­би, діжки, си­пан­ки і де­який по­суд. Од­на­че макітри з горш­ка­ми му­си­ли по­ки­ну­ти ма­тері. Підво­да ма­ла приїха­ти до Кам'яно­го вночі, щоб за­хо­ва­ти од людських очей пе­реднішу бідність уп­ра­ви­те­ля.

Коні ви­тяг­ли фа­етон на го­ру. З-за го­ри ра­зом ус­та­ло все Кам'яне. Га­ня, за­чу­до­ва­на та за­ми­ло­ва­на, аж крик­ну­ла од ди­ву­ван­ня! її давні ди­тячі мрії те­пер сто­яли і справді пе­ред очи­ма. І як ба­га­то справдішні ди­ва бу­ли кращі, пишніші од тих не­яс­них, не­ви­раз­них ди­тя­чих дум!

Високі зо­ло­то­верхі па­ла­ти, збу­до­вані в чу­довім го­тицькім стилі, сто­яли на ви­со­ко­му ске­лис­то­му шпилі, над