Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"

Мавра ни­нi со­бi кар­ти ки­дає.

Худа, мар­на, з роз­бур­ха­ним си­вим во­лос­сям, виг­ля­дає мов яке ма­ре­во.

Вiд ча­су до ча­су прос­тя­гає свої ху­дi ру­ки, грiє їх ко­ло по­лу­мi­нi, що па­лах­ко­тить в за­ку­ре­нiй, аж чор­нiй пе­чi, i пе­ре­шiп­тується са­ма з со­бою, її ве­ли­кi чор­нi очi, в яких нi­би на­зав­ше за­дер­жав­ся сму­ток, те­пер, не­мов слу­ха­ючи, шу­ка­ють вiд ча­су до ча­су дрiб­но­го, вик­рив­ле­но­го од­нiсько­го в свi­тi вi­кон­ця i ждуть.

Надворi заєдно гу­де вi­тер. Сьогод­нiш­ня нiч за­по­вi­дає­ть­ся чи­мось не­доб­рим, хо­ча їй са­мiт­нiй вже не пер­ши­на та­кi но­чi пе­ре­бу­ва­ти, а ни­нi все-та­ки чо­гось ляч­но. Вi­тер гу­де лi­сом, аж не­се, виє, аж по­лу­мiнь хви­люється в пе­чi. А лiс шу­мить, стог­не, мов­би смерть тис­ну­ла­ся з своїм вiй­ськом мiж де­ре­ви­ну. Щось ло­миться лi­сом, трiс­кає, щось стог­не, щось су­неться. Аж тут… гос­по­ди бо­же… що се та­ке? За­товк оце в тiй хви­лi хто до шиб­чи­ни, чи се вi­тер жбур­нув до неї ку­пою снi­гу, щоб її са­мiт­ну… од­ну на всiм лi­сi, зля­ка­ти? Вi­тер най­бiльший во­рог ци­га­нiв, вiн так лю­бить. Вiн жи­вий. Iно­дi вiн гiр­ший, як си­ла бо­жа… Во­на се ще змал­ку знає. По­лу­мiнь грає, ве­се­литься, ос­вi­чує її цi­лу i ла­ву, вик­ли­кує на про­тив­нiй стi­нi стра­хо­ви­ща, ос­вiт­лює ла­ву з роз­ло­же­ни­ми ста­ри­ми, за­тер­ти­ми, май­же зак­руг­ле­ни­ми кар­та­ми, i Мав­ра ось що з них ви­чи­тує:

Злиднi, сму­ток, са­мiт­нiсть, як зви­чай­но, але ось тут i якiсь лю­ди. Щось ве­ли­ке, нес­по­дi­ва­не жде її, щось не­ро­з'я­с­не­не, що ще пот­рi­бує ча­су. Во­но ще да­ле­ко, але прий­де.

В тiм всiм i її до­ро­га дiв­чи­на, її Те­тя­на вмi­ша­на. Во­на, що ще од­на дер­жить її на свi­тi при жит­тi. То­та її "тур­ки­ня", як во­на са­ма i лю­ди проз­ва­ли Те­тя­ну за зо­ло­тi ковт­ки, пiв­мi­ся­чи­ки в ухах. А да­лi са­ма не знає, як роз'ясни­ти со­бi кар­ти. Чи то все до­тор­кається її, чи дiв­чи­ни? Не знає. Ось во­на сим ра­зом цiл­ком не знає. Дру­го­му, мо­же, i зна­ла би ро­з'я­с­ни­­ти, чи днi… чи до­лю… в тiм її нiх­то не пе­ре­ви­щить. Але со­­бi сьогод­нi не знає. Чи то все, що пе­ред со­бою ба­чить, зна­чить сму­ток чи ра­дiсть? Бо сму­ток i ра­дiсть па­дуть, нi­би ру­ка в ру­ку. Отут сто­ять кри­ва­вi сльози, змi­ша­нi зi сльо­зою ра­дос­тi. Що се?

Знеохочено зби­рає кар­ти, кла­де їх опо­да­лiк вiд се­бе, за­па­лює свою люльку… i жде.

Її нi­би бо­лить сьогод­нiш­ня нiч над­во­рi, їй тяж­ко на ду­шi, як зрад­ни­цi, як прос­туп­ни­цi. Ад­же во­на сьогод­нi i не ба­чи­ла на­вiть людської ду­шi, не те щоб об­ту­ма­ни­ла ко­го. Хто би й iшов та­кою до­ро­гою лi­сом… як те­пер? Хi­ба хто смер­тi хо­че, шу­кає її. А на­вiть i во­на ще не хо­че її. Во­на… що са­ма не знає… чо­го по тiм свi­тi плен­тається. Чо­го ж бо їй жи­ти? Хто її пот­рi­бує? Чо­го має во­на ще до­жи­ти? Во­на йде са­мою тiн­ню жит­тям, iде, до­ки з са­мою нiч­чю не стрi­неться, не злу­читься з нею на­вi­ки…

Думала, роз­ду­му­ва­ла отак су­мо­ви­то, ко­ли оце щось в її ма­­ле вi­кон­це жбурх­ну­ло, аж дзвенькну­ло, i во­на май­же з ост­ра­ху зой­кну­ла.

I знов ти­хо.

Знов нi­чо­го. Знов лиш кри­ла­тий ши­ро­кий шум та сто­гiн в лi­сi. Се смерть iш­ла. Мав­ра на са­мо­тi нi­би вiд­чу­ває, що се так смерть лi­са­ми тис­ну­ла­ся, до­ти­ка­ла її ха­ту, ко­сою за­ша­р­­пу­ва­ла, щоб се­бе при­га­да­ти. Смерть.

Певно, сiєї но­чi не один ве­лет-де­ре­ви­на по­ва­литься, не од­на ко­ро­на пе­ре­ло­миться, не од­на звi­ри­на за­ги­не. Страш­на нiч.

Мавра ог­ля­дається. Чо­гось їй не­на­че нес­тає. I не знад­во­ру, а в ду­шi, в сер­цi хи­бує… Чо­го? Ад­же во­на до са­мо­ти звик­ла.

Не знає.

Її ру­ки ми­мо­во­лi ук­ла­да­ються на гру­дях на­ох­рест, але ус­та не за­во­ру­шу­ються до мо­лит­ви. Во­на не вмiє мо­ли­ти­ся. Не мо­ли­ла­ся бог знає вiд­ко­ли. Та хоч i мо­ли­ла­ся, то її лю­дям бог неп­ри­хильний. Не лю­бить їх. То­му во­ни i в вiч­них злид­нях по свi­тi ти­ня­ються. За ка­ру ти­ся­чо­лiт­ню. I лиш нiч­­чю ожи­ва­ють, до но­чi їх тяг­не, бо­га за­нед­бу­ють, хi­ба звер­та­ються во­ни до мi­ся­ця з своїми просьба­ми. Мi­сяць їм по­ма­гає, але та­ки­ми но­ча­ми i вiн пе­ред чи­мось хо­вається.

Полумiнь за­па­лах­ко­тi­ла на­раз са­ма з се­бе на­но­во i ки­ну­ла чер­во­ним свiт­лом на ла­ву, де ле­жа­ли кар­ти. Мав­ра взя­ла їх на­но­во в ру­ки, про­ше­по­тiв­ши впе­ред щось над ни­ми, i роз­ло­жи­ла, як пер­ше.

I знов ди­виться… i ди­виться… I знов не знає доб­ре ро­зiб­ра­­ти, що во­ни їй вка­зу­ють ни­нi. Щось ве­ли­ке-ве­ли­ке, i смут­не, i ра­дiс­не жде її. Нi­би нiч, нi­би день. Нi­би ве­сiл­ля, нi­­би смерть. I за­мi­ша­ний хтось в тiм, хтось зблизька i хтось зда­ле­ка. Чо­ло­вiк i дiв­чи­на. Ба нi. Двi дiв­чи­ни. I раз доб­ре, раз зле. З од­ної сто­ро­ни нi­би маєток i доб­ро, а близько ко­ло то­го ста­рецька тор­ба i жеб­рацький бич. Мав­ра сплю­ну­ла, хо­че вже змi­шу­ва­ти кар­ти.

Ба нi. Од­но нi­би яс­не.

До її ха­ти па­дуть два чо­ло­вi­ки. Од­но­му - нi­би їй, нi­би йо­му - смерть. Дру­го­му - нi­би їй, нi­би йо­му - ра­дiсть. Мiж обо­ма стоїть ра­дiсть. Один мо­ло­дий, дру­гий ста­рий. I оба при­й­дуть до неї. Са­мi прий­дуть. От - мо­ло­дий… па­де прос­то до її ха­ти, хо­ча ще не за­раз. О, не за­раз ще! Оба як­би ма­ли зiй­ти­ся в її ха­тi… од­на­че… гос­по­ди бо­же, чи не смерть при­ве­де… один з со­бою?

Так - смерть. Страш­на, чор­на смерть. Ось як за­по­вi­да­є­ть­ся… са­ми­ми чор­ни­ми кар­та­ми. Сте­ре­жись, Мав­ро! Ти не раз в жит­тi прог­рi­ши­ла­ся. Не раз ту­ма­ни­ла, ошу­ку­ва­ла лю­дей, що з до­вiр'ям до те­бе о по­мiч звер­та­ли­ся…

I знов в її го­ло­вi по­мi­ща­ло­ся. Знов во­на з то­го всього нi­чо не роз­бе­ре. Во­на вiд­су­ну­ла з не­охо­тою кар­ти, мов прик­ро­­го про­ро­ка, вi­щу­на, вiд се­бе i, обер­нув­шись пле­чи­ма до те­п­лої пе­чi та ску­лив­шись на ши­ро­кiй ла­вi май­же вдвоє, - про­бує ус­ну­ти.

Уснути! Не та­ки­ми но­ча­ми спиться! Не в та­ких мiс­цях, як ось тут. Ха­ти­ну ко­ли­би зва­лить, зсу­не бi­ла за­ме­тiльни­ця туй-туй в гли­бо­ку страш­ну про­пасть. От тис­не, при­тис­кає, си­лує ус­ту­пи­ти­ся з до­ро­ги, гу­де, виє. А снiг чим­раз ви­ще до вi­кон­ця до­би­рається. При­пи­рається до стi­ни, пiд­вi­яний за­ме­тiльни­цею. Од­нi сме­ре­ки, що її хо­ро­нять своїми ши­ро­ки­ми гус­ти­ми вi­та­ми, та свя­та де­ре­ви­на, що здер­жує прис­туп смер­тi. Але хто об­чис­лить мiць за­ме­тiльни­цi та­ки­ми лю­ти­ми но­ча­ми?