Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"

I вже Мав­ра дрi­має; гу­дiн­ня за­ме­тiльни­цi знад­во­ру по­во­лi, по­во­лi її усип­ляє. На­раз Мав­ра про­ки­дається, на рiв­нi но­­ги, май­же на рiв­нi но­ги стає, та й за­те­лi­па­ло нею рап­то­вим ля­ком.

В її вiк­но щось тов­че, хтось до­би­вається.

Смерть?

Мавра на­ду­мується. Без­пе­реч­но, во­на.

Мавра блис­кав­кою ки­дається пла­зом до зем­лi i чов­гає пiд две­рi, нi­би зас­ло­ня­ючи со­бою ко­мусь вступ до ха­ти. Пiд двер­ми тем­но, нiх­то її не по­ба­чить. По­лум'я в пе­чi вже нi­би ум­лi­ває, блiд­не, в ха­тi по­чор­нi­ло.

- Пустiть в ха­ту! - чує во­на ви­раз­но ста­рий зах­рип­лий го­лос, що її май­же з пе­ре­ля­ку вiд нього мо­ро­зом про­шиб­ло, а роз­бур­ха­не во­лос­ся ду­бом ста­ну­ло. I утих­ло. А по хви­лi знов: - Пус­тiть у ха­ту!

Мавра не ру­хається. Пе­рес­та­ла ди­ха­ти, i все її єство нап­ру­же­не в сiй хви­лi лиш до слу­ху. I уха, i очi, i сер­це, i все, що жи­ве в нiй, те­пер ра­зом слу­хає.

I во­на чує:

Гей, як ко­ли­шеться вi­тер, збит­кується над сос­на­ми, як роз­шу­мi­ли­ся лi­си, пра­лi­си! Ось вже її ха­та ко­ли­хається, вже су­неться в яр, ось-ось роз­сип­леться, за­ва­литься. Крап­лi по­ту вис­ту­па­ють на її чо­лi. Смерть.

- Пустiть у ха­ту! - до­би­вається ста­ре­чий го­лос вдру­ге до ха­ти, гри­має хтось роз­пуч­ли­во в две­рi, а вiд­так хтось мов жде, i ти­хо, нi сло­веч­ка бiльше…

В ха­тi смер­тельна ти­ши­на.

- Пустiть у ха­ту! - до­би­вається по­раз тре­тiй з роз­пу­кою страш­ний го­лос…

Мавра зас­ти­гає, не ру­хається, нi­би знає заз­да­ле­гiдь, що її жде, на­ко­ли ство­рить. Не год­на то­му.

Розбiйник не по­жа­лує. Знає мно­жест­во та­ких ви­пад­кiв, якi лу­ча­ли­ся ме­жи людьми, а як i са­мi ци­га­ни пос­ту­па­ли со­­бi дав­нi­ше. Про­ситься в ха­ту, чо­ло­вiк ство­рить в доб­рiй вi­рi, щоб по­ря­ту­ва­ти, а йо­го за те во­рог, як звi­рю­ку, бух… i вже по всьому…

Нi, Во­на не сьогод­нiш­ня, во­на не впус­тить нi­ко­го. Не хо­че бу­ти вби­та. Во­на ля­кається смер­тi, во­на боїться.

"Мавро, Мав­ро, в те­бе не один грiх на ду­шi, зро­би доб­ро яке… бу­де то­бi про­ще­ний, - об­зи­вається в нiй знов го­лос. - Впус­ти! Мо­же, хто бiд­ний, нез­най­омий, боїться ги­ну­ти. Впу­с­ти!"

"Мавро, Мав­ро, сха­ме­ни­ся", - мо­лить щось да­лi в нiй, те­лi­пає нею, мов в ли­хо­рад­цi. Бо­реться в нiй, пхає до две­рей ство­ри­ти. То знов пот­ря­сає нею, жа­хом на­пов­няє, вiд­пор­ною си­лою, мов­би справ­дi по­чу­ла пiд вiк­ном го­лос смер­тi з-пiд са­мої зем­лi, що до­би­вається до неї.

Майже бо­же­во­лiє з стра­ху. Не знає, що ро­би­ти.

Вона не пiд­во­диться з зем­лi, лиш ма­цає две­рi i з нап­ру­жен­ням всiх сил прис­лу­хається над чимсь.

Пiд вiк­ном утих­ло, лиш шум со­сен i якесь роз­пуч­ли­ве шо­­ло­пан­ня нiг, що нi­би теп­ло­го мiс­ця в снi­гу шу­ка­ють, сту­де­нi опи­ра­ються.

Мавру на­но­во смер­тельним по­том об­ли­ває, i пiд­ве­де­нi до­го­ри ру­ки без­сильно опа­да­ють.

Нi, не мо­же ство­ри­ти. Не год­на. Не­ма в неї си­ли, страх бе­ре пе­ре­ва­гу. Страх пе­ред тим яки­мось, як їй здається, пiд­зем­ним го­ло­сом, що до неї впро­шу­вав­ся. Не­хай дiється бо­жа во­ля. Во­на са­ма на свi­тi, нiх­то її не обо­ро­нить, не­хай хоч своєю смер­тю за­ги­не. Ство­ри­ти не год­на. Во­на за­хо­ва­ла­ся сю­ди вiд лю­дей, мов ди­ка звi­рю­ка, а ли­ха го­ди­на i тут їй спо­­кою не дає. Не­хай її ос­тав­лять в спо­кою i лю­ди, i во­на. Во­­на не ство­рить. Не мо­же. Не­хай той з тим го­ло­сом iде з бо­­гом, хто б се й не був, доб­рий чи ли­хий, зда­ле­ка чи збли­зька, не­хай со­бi йде. Їй та­кож го­во­ре­но, ко­ли iно­дi дав­нi­ше в чу­жи­нi, в по­шу­кан­цi за своїми, мов та со­ба­ка, пiд двер­ми о ми­лос­ти­ню з го­ло­ду i сту­де­нi май­же ска­ву­лi­ла: "Не­хай iде з бо­гом".

I во­на йшла. Чи з бо­гом, чи нi, во­на з жа­лю не зна­ла, але що ка­за­ли за­би­ра­ти­ся, во­на со­бi йшла.

Тому…

Вона все мов­чить, не об­зи­вається, не ру­хається, во­на бо­реться з яко­юсь си­лою чи по­чут­тям, що на­ка­зує две­рi ство­­ри­ти. "Мав­ро, Мав­ро, от­во­ри, Мав­ро, встань! - бла­гає щось в нiй май­же роз­пуч­ли­во, опам'ято­ву­ючи. - Мав­ро, от­во­ри!!"

Волосся, як пер­ше, стає в неї ду­бом, да­лi нас­ту­пає пiдс­лу­ху­ван­ня з нап­ру­жен­ням всiх сил. I знов во­на… нi­би туй-туй ум­лi­ває, за­раз же ги­не, пiд­дається ко­мусь; пiд вiк­ном, як пер­ше, за­чу­вається шо­ло­пан­ня нiг…

"Два чо­ло­вi­ки па­дуть в її ха­ту, а з ни­ми i смерть", - стрi­ляє на­раз блис­кав­кою че­рез її дум­ки вi­щу­ван­ня карт.

"Нi, не ство­ри­ти", - на­ка­зує щось в ду­шi. Їй смер­тi не тре­ба. Пе­ре­бу­де сю нiч, бу­де ще жи­ти, а той во­рог, що ось за­га­дав їй смерть пiд ха­тою, прий­шов по її ду­шу, не­хай вер­тає на­зад. Та­кою нiч­чю доб­ре не хо­дить. Во­на се знає. Знає вiд своїх лю­дей, що лиш нiч­чю гра­би­ли, здо­бу­ва­ли, ли­хо кої­ли. О, о, о! Хто б ли­хо­го не знав!

I ук­ла­дається знов змiєю пiд двер­ми, знов пла­зом.

Нараз - що це?

До її слу­ху до­би­вається з-пiд две­рей страш­ний прок­лiн, що пот­ря­сає нею аж до гли­би­ни ду­шi, тi­ло ле­дом обiй­має, а по­тiм нi­би ги­ну­ти на­ка­зує. Вiд­так ще од­на хви­ли­на i - ти­хо. Шо­ло­пан­ня нiг пiд двер­ми ус­та­ло, сло­ва зав­мер­ли, i нi­чо­го. На­вiть, здається, i шум лi­су ус­ту­пив ко­мусь, гу­бив­ся, ути­хав.

Мавра бо­же­во­лiє.

Вона крик­ну­ла з ост­ра­ху не своїм го­ло­сом i упа­ла ли­цем до зем­лi…

Коли се бу­ло, що во­на сей го­лос чу­ла? О, ко­ли ще! I прок­лiн сей страш­ний. Вiн до­бив­ся те­пер до неї хi­ба з-пiд зем­лi! А ко­го пос­тиг, то­го й уби­вав. О, о, о!.. Ко­ли во­на той го­лос чу­ла? Ко­ли ще?.. Мав­ро, при­га­дай…

Се гiр­ше, як смерть.

В її ду­шi пе­рест­рах i спо­ми­ни здiй­ма­ються вих­ром, те­лi­па­ють нею, що справ­дi чи не ги­не. А тут ря­тун­ку нiз­вiд­ки. Во­на ж са­ма. Са­ма на всю го­ру, на весь лiс… са­ма… вже ги­не. Те­пер знає, чий був се го­лос. Знає. Се був го­лос її ба­ть­ка. Го­лос Анд­ро­на­тi, яким прок­ли­нав за не­пос­лух i прос­ту­п­­ки. Го­лос йо­го!

Та тут i розс­мi­вається Мав­ра страш­ним бо­же­вiльним смi­­хом, яким не смi­яв­ся нiх­то в тiй са­мiт­нiй осе­лi-ха­ти­нi.

Голос її батька? Звiд­ки?

З там­то­го свi­ту?

Вiд ча­су, як знай­шла­ся в неї її бi­ла. ди­ти­на, як по­ба­чи­ла се­бе мiж де­ре­ва­ми на чу­жи­нi, двад­цять або, мо­же, й бiльше ро­кiв, бо вже й са­ма не знає. А що з батьком i ма­тiр'ю ста­ло­­ся, нiх­то не знав. Не мог­ла до­вi­да­ти­ся. Хо­ди­ла свi­та­ми, пи­та­ла, шу­ка­ла,