Читати книгу - "Тато і море, Янссон Туве"

Вона змінила все, окреслила велике самітне коло довкруж нього – територію смутку та незнаних можливостей.

Ніжки у Мумі-троля задубіли від холоду, коли він повернувся додому. Він поставив календар на комод, Тато відразу підійшов і намалював хрестик у верхньому його кутку.

Мумі-троль набрався відваги і випалив:

– Я хочу пожити трохи сам десь на острові.

– На острові? – неуважно перепитала Мумі-мама. Вона сиділа під вікном, що виходило на північ, і малювала витку ліану з квіткою. Вона їй дуже гарно вдавалася. – Можеш, як завжди, взяти спальний мішок.

Мама малювала жимолость, з ніжними, витонченими листочками. Вона сподівалася, що не забула, яка на вигляд ця рослина. Жимолость не може рости біля моря, їй потрібні тепло і затишок.

– Мамо! – мумі-тролеві пересохло у горлі. – Цього разу не так, як завжди…

Але Мама його не слухала, щось підбадьорливо мугикнула й далі малювала.

Тато рахував свої хрестики. Він був не цілком певний щодо п'ятниці. Поставив два хрестики навпроти того дня, мабуть, тому, що забув позначити четвер. Щось його тоді від во лік ло, і ось тепер Тато сумнівався. Що він робив того дня? Усі дні в нього переплуталися, тягнулися суцільною вервечкою по колу, немов кружляння довкола острова, коли йдеш-йдеш берегом і ніколи нікуди не приходиш.

– Гаразд, – сказав Мумі-троль. – Я візьму спальний мішок і штормовий ліхтар.

Повз вікно котилися клуби туману, здавалося, ніби вони відносили зі собою і їхню кімнату.

– Мені потрібно трохи блакитної фарби, – мовила сама до себе Мама.

Вона дозволила своїй жимолості вив'юнитися через вікно на білу стіну, де вона зухвало розцвіла великою, старанно вимальованою квіткою.

Розділ шостий

Щербатий місяць

Однієї ночі перед самим світанком Мумі-мама прокинулася від тиші, яка запала навколо маяка. Вітер раптом стих, як це буває, коли він міняє свій напрямок.

Вона довго лежала, прислухаючись.

Ген далеко у пітьмі над морем поволі зароджувався новий вітер. Мама чула його наближення, він наче йшов по воді – жодного плюскоту хвиль, лише шарудіння вітру. Вітер набирав сили, ось він уже досяг острова. Відчинене вікно гойднулося на своїх гачках.

Мама відчула себе зовсім маленькою. Вона заховалася носом у подушку й намагалася думати про щось приємне, скажімо, про яблуньку. Але марно, перед очима було лише море з грізними вітрами; море, яке здіймалося й поглинало острів, досить було погасити світло; всюдисуще море, що підкоряло собі і берег, і весь острів, і домівку на ньому. Мамі здавалося, що увесь світ – то блискуча нестримна вода, яка поволі й невблаганно зносить у море кімнату, де вона спить.

Ось якби острів раптом зірвався з припони, і одного ранку його б несподівано прибило додому, до рідного берега, він би хлюпався у хвилях, б'ючись боком до пристані… Або ж якби його понесло у відкрите море, і він би плавав багато літ, аж доки перехлюпнувся через край світу, ніби кавове горня через край ковзкої таці…

"Маленькій Мю таке б сподобалося, – подумала Мумі-мама й тихенько захихотіла. – Цікаво, де вона ночує? І Мумі-троль… Шкода, що мамам не можна ночувати поза хатою, коли їм цього захочеться. Хоча саме мамам це іноді конче необхідно".

Мумі-мама, як завжди, послала подумки своєму синочкові ніжне благословення. Мумі-тролеві теж не спалося на галявинці в ялиннику, він відчув мамине послання й радісно помахав вушком у відповідь.

Ніч була безмісячна і дуже темна.

Ніхто надто не переймався тим, що Мумі-троль пішов з дому, і він сам не знав, що відчував з цього приводу – полегкість чи розчарування.

Щовечора після чаювання Мумі-мама запалювала на столі дві свічки й давала йому з собою штормовий ліхтар. Мумі-тато звично застерігав: "Тільки ж не нароби пожежі! Не забувай погасити ліхтар, перш ніж заснути!"

Завжди одне й те ж. Вони нічогісінько не збагнули.

Мумі-троль прислухався до нового вітру, думаючи: "Місяць щербатіє. Морська лошичка з'явиться ще нескоро".

Напевно, він таки більше відчував полегкість, ніж розчарування. Ніхто не заважав йому уявляти лошичку й вифантазовувати гарні розмови з нею. І сердитися на Мару вже не було потреби. Хай собі дивиться на ліхтар донесхочу. Мумі-троль переконував сам себе, що сходив ночами на берег з ліхтарем винятково з практичних міркувань: щоб перешкодити Марі підкрастися до маяка й поморозити мамині троянди, уберегти родину від Мари і від її виття. Ото й усе.

Щоночі Мумі-троль ставив штормовий ліхтар у пісок і чекав, позіхаючи, доки Мара надивиться вдосталь на світло.

Вона влаштовувала собі справжній ритуал. Подивившись якийсь час на ліхтар, Мара починала співати.

Принаймні вона так вважала. Мара була переконана, що пронизливе жалібне виття, яке проникало повсюди і, здавалося, дзижчало навіть у голові та в животі, й було співом. Водночас вона повільно й важко розгойдувалася вперед і назад та лопотіла своїми спідницями, схожими на сухі зім'яті крила летючих мишей. Мара танцювала!

Не залишалося жодного сумніву – Мара насолоджувалася співом і танцем. Дещо смішний ритуал став дуже важливим для Мумі-троля. Він вирішив і собі дотримуватися його, а острів хай собі робить, що йому заманеться.

Острів тим часом щораз більше тривожився. Дерева тріпотіли й шепотілися, тремтіння прокочувалося довгою хвилею заростями вороніки, дикий овес шурхотів й хилився долі, немов намагаючись висмикнути коріння з землі й повіятися світ за очі. Саме тієї ночі Мумі-троль побачив щось таке, що налякало його.

То був пісок. Він рухався. Мумі-троль виразно побачив, як пісок заструменів з-під Мари. Він злякано струменів мерехтливими цівками, утікаючи від її великих лап, які, витанцьовуючи, затоптували землю у крижаний панцир.

Мумі-троль, не гаючись, вхопив штормовий ліхтар і сторчголов кинувся аварійним ходом до свого сховку в ялинові хащі. Там він пірнув у спальний мішок, затягнув замок-блискавку й спробував заснути. Та як не намагався він міцно заплющитися, перед очима все одно струменів пісок, утікаючи в море.

Наступного дня Мумі-мама викопала з твердого піщаного ґрунту чотири кущі шипшини. Кущики з небаченою впертістю, яка навіть трохи лякала, чіплялися корінням за камені й стелилися ниць скелями.

Мумі-мама вважала, що яскраво-червона шипшина дуже гарно дивиться на тлі сірих скель. Однак Мама, видно, не все врахувала, переносячи кущики до свого коричневого садочка. Висаджені рядком, вони мали дуже стривожений вигляд. Мама підсипала кожний кущик дрібкою землі, привезеної з дому, полила і трішки посиділа коло них, щоб їм не було дуже самотньо.

Саме тієї миті притупотів Мумі-тато з потемнілими від збудження очима і закричав ще здалеку:

– Чорне Око! Воно дихає! Поквапся, я тобі покажу!

Не чекаючи на Маму, він побіг назад. Мумі-мама, нічого не розуміючи, звелася на лапи й почимчикувала за ним услід.

Тато таки казав правду. Темна поверхня води поволі здіймалася і опускалася, здіймалася й опускалася, наче глибоко зітхаючи. Озеро дихало.

Маленька Мю притьмом скотилася з пагорба.

– Ага! – зраділа вона. – Нарешті щось відбувається! Острів ожив! Я давно цього сподівалася…

– Не базікай дурниць! – обурився Мумі-тато. – Острів не може бути живим. Ось море, то інша річ… – він замовк, затуливши рийку обома лапами.

– Що з тобою? – злякалася Мама.

– Не знаю, – відповів Тато. – Я ще не додумав думку до кінця… не встиг її упіймати…

Прихопивши зошит в цератовій обкладинці, він побрів з наморщеним чолом через гору.

Мумі-мама докірливо глянула на Чорне Око.

– Гадаю, – мовила вона, – що вже найвищий час для якоїсь порядної приємної виправи на природу. З перекускою.

І Мама подалася простісінько до маяка пакувати кошик. Запакувавши все необхідне для прогулянки, вона відчинила вікно й ударила в гонг. Мумі-мама стояла біля вікна, дивлячись, як уся родина на злам голови мчить до маяка. їй анітрохи не було соромно, хоч вона добре знала, що в гонг б'ють лише на випадок тривоги.

Ось Мумі-тато і Мумі-троль прибігли до маяка й стояли, задерши носи, схожі згори на великі груші. Мама, опершись лапами на підвіконня, визирнула надвір.

– Не хвилюйтеся! – гукнула вона бадьорим голосом. – Ніде не горить! Просто ми негайно вибираємося на пікнік!

– На пікнік? – зарепетував Тато. – Та як ти могла…

– На нас чигає небезпека! – крикнула Мама у відповідь. – Якщо ми негайно не виберемося на прогулянку, то усі збожеволіємо…

І родина влаштувала морську виправу. З величезною натугою вони витягнули "Пригоду" з Чорного Ока і, незважаючи на хмарну погоду та зустрічний вітер, попливли до найбільшого скелястого острівця на північному заході. Там родина сиділа, цокотячи зубами, на білих скелях, а Мумі-мама готувала каву на власноруч облаштованому між камінням вогнищі, як це робили у давнину по всьому світу. Усе зроблено належним чином: скатертина притиснута в чотирьох кутках камінцями, маслянка з покришкою, горнятка, строкаті купальні халати, схожі на велетенські квіти на скелях, і, звичайно, парасоля від сонця. Коли кава зготувалася, замжичив дощ.

Мумі-мама перебувала у дуже гарному гуморі, без угаву торохтіла про усілякі буденні речі, виймала з кошика смаколики, намащувала канапки. Уперше за весь час на острові вона взяла з собою свою торбинку.

Маленький острівець, на якому вони влаштували пікнік, був маленьким і зовсім голим, тут не росло жодної травинки, навіть водорості та принесені морем цурпалки зісковзували з гладкої поверхні. Це було таке собі сіре Ніщо, яке стриміло з води.

Доки родина сиділа, попиваючи каву, в усіх з'явилося відчуття, ніби все знову стало на свої місця. Вони розмовляли про все, що спадало їм на думку, лиш не про море та острів і навіть не про Мумі-долину.

Звідси, за сірою завісою дощу, їхній острів з могутнім маяком здавався якимось далеким та чужим, немов тінь.

Після кавування Мумі-мама помила горнятка у морі і знову спакувала кошик. Мумі-тато підійшов до самої води, принюхався до вітру.

– Гадаю, нам час повертатися додому, доки вітер не подужчав, – сказав він, як завжди після усіх їхніх виправ на природу.

Родина сіла в човна, Маленька Мю залізла на ніс. На зворотному шляху вітер підганяв їх у спину.

"Пригоду" витягнули на піщану відмілину. За час їхньої відсутності острів змінився. Вони це зразу відчули, не перекинувшись між собою й словом, хоча не знали достеменно, що ж саме змінилося.