Читати книгу - "Протистояння. Том 1"

Урешті в Ларрі урвався терпець, і він сказав тому вар’ятові, що якби його поставили перед вибором: записати «Тримайся, Слупі» або щоб його зв’язали й зробили клізму з кока-коли, він би згодився на клізму. А тоді поклав слухавку.

Та потяг котився собі далі. У його зачаровані очі лилися слова про те, що альбом може стати найкращим записом останніх п’яти років. Агенти дзвонили один за одним. Голоси в них були голодними. Він почав приймати стимулятори, і власна пісня чулася йому на кожному кутку. Якось у неділю вранці він почув себе в «Потязі душі»[33] й до кінця дня намагався повірити, що так, це справді трапилося.

Зненацька він зрозумів, що йому важко розійтися з Джулі – дівчиною, з якою він почав зустрічатися, ще коли грав у Джино. Вона познайомила його з купою людей, проте знатися з кимось із них йому не дуже хотілося. Її голос почав нагадувати йому торохкотіння тих агентів-нишпорок, які так часто лунали зі слухавки. Він розірвав із нею стосунки після довгої, ядучої сварки. Вона волала, що скоро його так розіпре, що й у двері студії не пролізе, що він винен їй п’ять сотень за наркоту, що він був «Заґером та Евансом»[34] 90-х. Погрожувала покінчити з собою. У результаті Ларрі почувався так, наче закінчився довгий бій на подушках, от тільки пух у них виявився просякнутим слабким отруйним газом.

Вони почали записувати альбом три тижні тому, і Ларрі вистояв перед більшістю пропозицій із розряду «заради твого ж добра». Він користувався всіма можливими свободами контракту. Він покликав трьох друзів з «Обірваних недобитків»: Баррі Ґріґа, Ела Спеллмана та Джонні Макколла – і ще двох музикантів, з якими працював у минулому, – Ніла Ґудмана та Вейна Стакі. Вони записали альбом за дев’ять днів, використавши абсолютно весь час, який дозволила студія. Здавалося, «Коламбія» вважала, що цей альбом дає старт кар’єрі, яка загнеться за двадцять тижнів: «Сонце, ти хлопця свого любиш?» на початку й «Тримайся, Слупі» наприкінці. Ларрі прагнув більшого.

На обкладинці була світлина з Ларрі в старомодній, повній піни ванні на лев’ячих ніжках. Над ним помадою студійної секретарки на кахлі написали «КИШЕНЬКОВИЙ СПАСИТЕЛЬ» і «ЛАРРІ АНДЕРВУД». У «Коламбії» альбом хотіли назвати «Сонце, ти хлопця свого любиш?», та Ларрі вперся рогом, і врешті вони вдовольнилися тим, що на целофановій обгортці альбому мала з’явитися наліпка «Містить хітовий сингл».

Два тижні тому сингл видерся на сорок сьому позицію, і почалася вечірка. Він зняв на місяць пляжний будинок у Малібу, і подальші події оповив туман. Люди заходили й виходили дедалі більшими компаніями. Кількох він знав, та в основному то були незнайомці. Він пригадував, як із ним торгувалася ціла юрба агентів, які хотіли «продовжити його чудову кар’єру». Як одна дівчина зловила бед-тріп[35] і голяка побігла кістково-білим пляжем, волаючи, як навіжена. Як запивав доріжку коксу текілою. Пригадував, як із тиждень тому його розбудили в неділю вранці, аби він почув, як Кейсі Кейсем[36] крутить його запис – дебютний сингл, що опинився на тридцять шостому місці «Американської гарячої сороківки». Пригадував, як ковтнув жменю стимуляторів, і уривки з того, як махнув чек у чотири тисячі (бонус до гонорару у вигляді відсотка з продажів) на «датсан-зет».

А тоді, шість днів тому, настало 13 червня – та днина, коли Вейн Стакі попросив Ларрі прогулятися з ним берегом. Була лише дев’ята ранку, однак волала стереосистема, кричали телевізори й скидалося на те, що в гральній кімнаті в підвалі триває оргія. Ларрі сидів у вітальні, провалившись у пухке крісло, – на ньому були самі труси, і він по-совиному глипав на сторінки коміксу «Супербой», намагаючись бодай щось зрозуміти. Увага працювала на повну, однак слова ні до чого не тулилися. Гештальт не формувався. З чотирьох колонок гримів Вагнер, і Вейнові довелося криком повторити свої слова, аби його зрозуміли. Ларрі кивнув. Почувався він так, наче міг пройти не одну милю.

Та коли сонячне світло голкою пронизало очі Ларрі, він раптом передумав. Жодних прогулянок. Нє-а. Очі перетворилися на збільшувальні скельця, і зовсім скоро сконцентрований пучок сонячної енергії мав підпалити його мозок. Здавалося, його бідолашні старі мізки зовсім висохли – чудовий хмиз буде.

Та Вейн міцно вхопив його за руку й наполягав. Пройшовши підігрітим пляжем, вони спустилися ближче до води, до твердішого, темного від вологи піску, і Ларрі вирішив, що думка таки непогана. Глухий шум хвиль, що котилися до берега, заспокоював нерви. Намагаючись набрати висоту, у небі напружено висіла чайка, наче біла похилена «М» на блакитному тлі.

– Ходімо, – Вейн сіпнув його за рукав.

Тож Ларрі отримав свої бажані милі. Однак ходити йому перехотілося. У нього розболілася голова, а хребет став немов скляний. Очні яблука пульсували, нирки тупо нили. Амфетамінове похмілля здавалося не таким болючим, як буває, коли нажлуктишся «Чотирьох троянд»,[37] та, скажімо, перепихон із Ракель Велч[38] був би значно приємнішим. Якби в нього було при собі ще кілька пігулок, він би вискочив на вершечок більярдної кулі, що прагнула його розчавити. Ларрі сягнув по них рукою й тільки тоді второпав, що на ньому труси, які він носить уже третій день.

– Вейне, я хочу назад.

– Пройдімося ще трохи.

Йому здалося, що Вейн дивно на нього дивиться із сумішшю злості й жалю.

– Ні, мужик, на мені ж самі труси. Загребуть за ексгібіціонізм.

– На цьому відрізку ти міг би обмотати свій шланг банданою та ходити, вигойдуючи яйцями, і ніхто б тобі й слова не сказав. Ходімо, чуваче.

– Я втомився, – пожалівся Ларрі.

Він починав злитися на Вейна. Друзяка вирішив помститись, адже в Ларрі є хіт, а в нього, Вейна-клавішника, – лише позначка на вкладці до альбому. Він не кращий од Джулі. Тепер його всі ненавидять. Усі проти нього. Очі затуманилися від сліз.

– Ходімо, чуваче, – повторив Вейн, і вони рушили далі.

Вони пройшли ще з милю, коли в Ларрі люто скрутило стегнові м’язи. Він закричав і впав на пісок. Здавалося, наче йому в плоть заганяють два однакові