Читати книгу - "Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець"

одиноку стежину в правічній пітьмі, кожен зміниться і стане тим, кого не здатен уявити. Хто зірветься за грань і впаде — яке кому діло? Вони сміятимуться в твої прекрасні очі, коли ти падатимеш. А коли не сміятимуться, то, певне, лише ті, в кого залишилося більше людського. Та й це людське покине їх, одного за одним, одного за одним…» — голос Брюн здригнувся, мовби вона сама — та, хто впав за грань.

У голові Рен вирувало безліч запитань, і вона спромоглася на те, що турбувало її найбільше:

«Скажи: чому з тобою забороняють спілкуватися?»

«Ти чуєш тремтіння? — відказала примара. — Чуєш, як мої слова пробираються під шкіру, торкаються твого страху і виносять його на поверхню?.. Можеш не відповідати, я знаю, що це так. Коли заговориш зі мною, то можеш зламатися, Рендалл. Я силкувалася говорити із Зіґфрідом, він від мене відмахувався і не бажав чути, що йому тут не місце, та бачиш — щось із цих слів проросло. Бо і він, і ти — чутливі, прекрасні душі. Здатні слухати і чути — тож я заговорюю до вас… А вони, всі вони — кажуть, що я погана, Рендалл. Що я вчинила жахливу, незворотну річ…»

«І це правда?» — Рен не вірилося, що примарне дитя на ім’я Брюн здатне на по-справжньому поганий вчинок.

«Не можу відповісти тобі з певністю, бо те, що для когось жахлива й незворотна річ, для іншого — єдиний правильний крок, єдиний рятунок і вихід… Утім, коли уникати мене наказує директорка, то так має бути», — у голосі Брюн продзвеніло розчарування.

«Мені здається, в стінах Академії надто багато «так має бути» і надто мало пояснень», — зауважила Рен, безміру втомлена від таємниць, котрі визирали на неї з кожного закутка цими днями.

«Не тільки в Академії — всюди! Нас оточує безліч рамок, вплетених у жорстке «так має бути», примирливе «так заведено» чи обурене «що інші подумають». Рамки ці стримують, але ніхто не хоче першим порвати ланцюги. Бо з перших завше сміються. Бо те, що нас стримує, водночас і береже від небезпеки по той бік. Бо хто зна, що там?..»

Щось тонке й гірке напнулося в голосі Брюн, стоншуючи його до павутинки, котра от-от — і лусне, і зірветься за вітром, аби зникнути навік. Це

щось ]]> запевнило Рен у правильності її рішення, і вона усміхнулася.

«Я не люблю рамок. Тож чи можна мені як виняток спілкуватися з тобою?»

«О боги! Певна річ! Я буду шалено рада. Насправді мені так самотньо, бо ж усі старанно дотримуються настанови директорки й уникають мене».

«Я не знаю, що ти вчинила. Та думаю, що сприймати людину треба такою, якою вона є зараз. Зараз ти добра до мене, тож я не бачу причин, щоб нам не спілкуватись».

«То правда. Але й минуле, й майбутнє формують людину. Наприклад, якщо знаєш, що скоро помреш, то будеш поводитися інакше, ніж коли в тебе попереду ще багато часу», — продзвеніла Брюн.

«Я б старалася поводитись як завжди, щоб нікого не налякати. А ще повільно обривала б усі зв’язки, щоб не завдати гострого болю…»

На мить Рен прошила думка, що це ж саме те, що зробили в Академії: стерли її — і тепер ніхто, дотичний до минулої Рендалл Савітрі, не відчує болю втрати. Жорстокі божества, вони чинили так само, як учинила б і вона сама, якби опинилася на порозі засвіття без шансу на повернення. Це відкриття застало Рен зненацька, проте втрутилася Брюн:

«Це метод сміливих і самотніх! Я б, певно, не змогла покинути тих, хто мені любий… Тож коли ми вже добрі подруги, то я можу попрохати тебе про поміч? Зроби, будь ласка, так, щоб Зіґфрід нарешті помер. Але щоб насправжки. Бо мені, бач, не вдалося».

Розділ 5

Заступниця голови клубу опівнічників

На першу свою ночівлю в Академії Рен зважилася після довгого й виснажливого дня, зворохоблена заявою Брюн, хвилюванням про Зіґфріда і новими завданнями Одіна. Вона так захопилася роботою з мріями в «таємній» аудиторії, вікна якої завжди зачинені, що й не примітила, як зовсім посутеніло. Згадавши про ранні лекції завтра, Рен зважила, що дістатися додому й відпочити все одно не встигне. Тож краще вже прийти на заняття в зім’ятій формі й віджартовуватися, що провела гарну ніч, якщо хтось спитає. Серед старих парт знайшлося велике м’яке крісло, Рен накрила його своїм кардиганом і саме влаштувалася зручніше, коли з коридору долинули голоси.

— А згодом він пішов до Одіна перескладати всі ті завали і після цього почав поводитися дуже дивно…

Двері розчинилися навстіж — Рен не встигла навіть відсахнутися в тінь штор, тому так і завмерла в м’якому кріслі. Наступної миті на порозі з’явилося півтора десятка студентів, більшість із яких дівчина бачила вперше. Як і вони її — так Рен вирішила через їхні здивовані обличчя. Наперед вийшов високий русявий хлопець.

— Ти хто така? — процідив він.

— Рендалл Савітрі, коли це чимось допоможе.

— Вона з групи Ньєрда! — докинув студент, із котрим дівчина працювала в парі на першому своєму практичному.

— Отже, Савітрі з групи Ньєрда. Я слабко вірю, що ти випадково опинилася тут опівночі, — хлопець говорив повільно й неспокійно, наче боявся зронити зайве слово.

— І взагалі, зараз ще не північ. І так, я тут

не випадково ]]> , — Рен вказала в бік скляних сфер. — Я мрієроста і практикуюся. Діоніс дозволив приходити й робити, що заманеться.

Останній аргумент одразу ж розвіяв напругу.

— Діоніс — тобто

Амон Діоніс ]]> ?

— А тут хіба є інші?

— Та ні. Тоді все гаразд… Народ, заходьте, сідайте! — Хлопець, який очевидно був за старшого, махнув студентам, і вони гамірливою компанією позаймали вільні стільці й парти.

Рен примітила ще кількох знайомих. Останньою досередини зайшла Медея.