Читати книгу - "Король Гуцул, Сергій Дячук"

Довго відкривав двері, бо примерз замок. Несміливо зайшов до середини. Йому все крутилось в голові. Він відкрив віконце, вдихнув свіжого зимного повітря. На дворі завивав вітер і десь в далині без упину трембітали. Здійняв свій черес, положив його біля довгого стола. коли він клав свій пояс на лаву гроші в середині дзеленькнули, поруч пірамідою до верху дерев’яні полички, де залишали записки на молитву. Бере довгу воскову свічку туляє біля іконостасу, нашіптуючи молитви.

Краєм ока він бачить біля стіни поховання. Він стоїть мовчки, не може дивитись у ту сторону, потім через силу повертає голову. В церковній ніші лежала вона, із білого мармуру надгробок, зроблений майстром так, що вона, ніби заснула, прилігши на лаву — прилягла у білій сукні, складки, якої лежать прямо в руці біля підлоги. Вона ніби тримає недочитану книжку, закладаючи не прочитану частину книги своїм довгим красивим пальчиком. Високий лоб прямий трохи курносий ніс, волосся акуратно складені із пробілом посередині.

Стає на коліна опустив голову. Стоїть на колінах довго. Ноги затекли. Повільно дістає турецький ніж із ножен. Через вікно до храму залітає цвірінькаючи маленька карпатська пташка. Пролітає колами над стелею, сідає на книжку в руках господині. Адріян здивовано дивиться. Пташка крутить головою на всі боки і дивиться на нього, ніби завмерла. Пташка перескакує на біленьку, з довгими пальчиками, ручку княгині внизу надгробку довгими різаними буквами кириличним шрифтом, як і у книзі господині напис ЄВДОКІЯ КИЇВСЬКА З РОДУ ОЛЕЛЬКОВИЧІВ.

Він прикриває очі і знову бачить, як процесія їде столицею Валахії, її головним містом Куотя-де-Арджен, коли господар з посольством на Різдво їхав передати другому брату привітання на свято, і він, спостерігаючи за нею в санях, вже закохався тоді. Потім він бачить абриси старої жебрачки, яка, вхопивши його малого за руку, шепче пророцтва: «Тебе покохає дивовижна жінка…» Потім гори полонини, ліси, море овець і він, сміючись, біжить з братом схилом, що цвіте травами в літі…

Весна. Вівчарі женуть отари в полонини. Горяни запалюють семиметрові багаття із смерекових гілок, прощаючись із зимою і зустрічаючи весну. Євдокія стоїть біля ватри в черленій сукні. Їхні серця, ніби палають. Мов язики полум’я в зірковому небі Молдови. Вони мовчки сумно дивляться один на одного. Від цього посміху він посміхнувся. На мить став щасливим: лице його засвітилось усмішкою. Він відкрив очі і побачив як пташка раптом злетіла під дзводи храму, весело цвірінькаючи, зробивши коло, вилетіла у вікно на двір.

Він зіскочив з місця і мов одержимий кинувся до вікна, закричавши у слід «Євдокія!!!Євдокія!!! Я кохаю тебе», — згадавши як вона йому казала на замковій дорозі, — «я повернусь маленькою пташкою».

Він розридався, сівши на лаву поруч, закриваючи лице долонями, заспокоївшись довго сидів мовчки. До церкви зайшов чоловік в рисованих чоботах, це була його людина з банди, йому він довіряв найбільше і сказав де його треба шукати у разі чого. Він підійшов до нього і прошепотів що вже треба вертатись у табір турків Вони скакали до Валахії дорогами запруженими військовими людьми у латах і з хоругвами і стягами. На зустріч ішли натовпи біженців, втікачів, що тягнули свої пожитки до укріплених місць, міст і монастирів. Вершники час від часу зупинялись і перепочивали, гріючись біля дороги біля ватр ополченців. Ті говорили про майбутню війну сварились на поляків, лєдців і угорців, мадярів, які не прислали належної допомоги аби зупинити турків.

— Про, що вони думають!?», — шептались вони.

— Бояться?

— Чого?

— Вони Бога не бояться?

— Якщо вони роблять так із нами. Нічого раз так і це все до них скоро прийде.

Адріян схилив голову у ватри і грів руки, не слухаючи оцих розмов він думав про одне, що вона не прийшла тоді бо її зупинили, і він мав повернутись тоді і спробувати врятувати її, або загинути разом із нею в замку. Гордість тоді затулила йому очі. Це все через його гординю сталось, — думав він. Люди при ватрі розсміялись від якоїсь сороміцької історії, яку розказував зараз один із старих ополченців аби приободрити і відволікти від сумних думок своїх молодших друзів. І потім, ставши серйозним, подивився на Адріяна. Сумно прошепотів.

— Все пусте. Лише справжня любов вічна.

Молодші колєги в один голос йому відповіли.

— Це йо, йо мудрі слова кажете.

Адріян подивився на Старого і ствердно мовчки махнувши головою осідлав коня і поскакав далі.

Він їхав табором турків. В конюшнях стояли тисячі коней, в майстернях навпроти світились іскрами на ковадла. Під моторошні звуки молотів турків, які підковували своїх коней і заточували нагострюючи ятагани і вістря списів готуючись до вторгнення. Вони їхали табором, що широко розкинувся в полі, мов ціле місто, табір був обкладений не реальною кількістю обозів, мов муром з великими запасами провіанту, яких би вистачило, щоб прогодувати цілу країну. Адріян і його вірний друг розбійник молдован Петро Карарі родом із села Мамалига повільно просувались табором.

— Петру, ми поведемо їх на Васлуй.

Той серйозно, уважно подивився на ватажка. Гуцул продовжив.

— Ми заведемо їх у западню.

Петро схвально махнув головою.

А там вже як Бог дасть, — сказав він, зіскочивши з коня і усміхнувшись побратиму додав.

Скачи до наших і передай їм. Лови почались.

Він вийшов на центральну площу табору, подивився у зимне засіяне зорями небо Валахії, в якому не було жодної хмаринки, лише світився чим далі яскравіше молодий місяць, мов той із золота, що увінчував, прикрашав верх багатого шатра головнокомандувача турків. В цю мить на небозводі яскраво засвітилася і згасла зірка. Він шепнувши сам до себе, далі дивлячись у небо.

– Євдокія, я люблю тебе, — опустивши до шатра перед яким стояла елітна охорона турецького війська, яничари. Командир сторожі яничарів мовчки підійшов до Адріяна лицем до лиця і без жодного акценту його рідною мовою наказав