Читати книгу - "Розкоші і злидні куртизанок, Оноре де Бальзак"

тисяч франків, Люсьєн після кожного безумства ще палкіше повертався до Торпіль, вперто шукав її, але не знаходив, і вона через це ставала для нього тим, чим стає дичина для мисливця. Чи міг Еррера зрозуміти природу кохання поета? Коли це почуття оселиться в голові одного з цих великих чоловічків, — воно вже запалює серце й усі п’ять почуттів, цей поет стає настільки ж вищий від людства своїм коханням, наскільки він вищий своєю фантазією. Завдячуючи примсі інтелектуального покоління своєю рідкою здатністю висловлювати природу в образах, що водночас відбивають почуття й думку, він і коханню своєму надає крил свого розуму; він почуває й малює, діє й міркує, множить свої почуття думками, потроюючи переживане раювання надіями на майбутнє й спогадами про минуле; він домішує до нього витончені душевні втіхи, що роблять його першим серед художників. Тоді пристрасть поета стає великою поемою, що часто перевищує людські масштаби. Чи не ставить тоді поет свою коханку вище того рівня, на якому самі жінки хотіли б бути? Він перетворює, як великий Ламанчський рицар, діву полів у принцесу, він для себе користується чарівною паличкою, торкаючись кожної речі, щоб зробити її чудесною, і підсилює таким чином насолоду кохання прекрасним світом ідеалу. Отже, таке кохання — зразок пристрасті: воно надмірне в усьому — в надіях, розчаруваннях, гніві, меланхолії, радощах. Воно літає, стрибає, плазує, воно не схоже на жодне з хвилювань звичайних людей; порівняно з міщанським коханням — воно те саме, що вічний альпійський потік порівняно зі струмочком долини. Цих прекрасних геніїв так рідко розуміють, що вони витрачають себе на невиправдані надії, чахнуть у пошуках ідеальних коханок, вмирають майже завжди, як ті оздоблені найпоетичнішою примхою природи для любовного свята гарні комашки, що бувають розчавлені в стані незайманості ногою прохожого. Але є ще й інша небезпека; зустрівши гарну форму, що відповідає їхньому духові, проте, часто належить пекарці, вони роблять як Рафаель, як красива комаха — вмирають біля своєї Форнаріни. Люсьєн дійшов до цього. Його поетична натура, в усьому — в доброму й злому — надмірна, побачила ангела в дівчині, яка скоріш була забруднена розбещеністю, ніж розбещена: він завжди бачив її білосніжною, крилатою, чистою й таємничою, — такою, якою вона зробилась для нього, зрозумівши, чого саме він від неї хотів.

У кінці травня 1825 року Люсьєн утратив усю свою жвавість. Він уже не виходив із дому, обідав з Еррерою, був задуманий, працював, читав збірку дипломатичних трактатів, сидів по-турецьки на дивані й викурював три-чотири кальяни на день. Його грум більше прочищав і напахчував трубки цього гарного приладу, ніж чистив коней та прикрашав трояндами збрую для прогулянок у Булонському лісі. Того дня, коли іспанець побачив, що чоло Люсьєна зблідло, що на ньому позначились сліди хвороби від шаленства незадоволеного кохання, він схотів дістатися до глибини серця цієї людини, на якій він базував своє життя.

Одного прекрасного вечора, коли Люсьєн, відкинувшись у кріслі, байдуже дивився на захід сонця крізь дерева саду, повільно й рівномірно видихаючи завісу димних пахощів, як це роблять зосереджені курці, — його задумливість була порушена глибоким зітханням.

Він повернувся й побачив абата, що стояв зі схрещеними руками.

— Ти був тут! — сказав поет.

— Вже давно, — відповів священик, — мої думки стежили за ходою твоїх...

Люсьєн зрозумів.

— Я ніколи не вважав себе за таку сталеву натуру, як ти. Життя для мене — по черзі то рай, то пекло; коли ж трапляється, що воно ні те, ні те — воно набридає мені, і я нудьгую...

— Як можна нудьгувати, маючи перед собою стільки чудових надій?..

— Коли цим надіям не віриш або коли вони занадто туманні...

— Без дурощів! — сказав священик. — Буде гідніше і тебе і мене відкрити мені своє серце. Між нами є щось, чого не повинно бути ніколи: таємниця! Ця таємниця триває вже шістнадцять місяців. Ти кохаєш жінку.

— Далі?..

— Брудну дівку, на прізвисько Торпіль.

— Ну, й що ж?

— Дитино моя, я дозволив тобі взяти коханку, але з двірських, молоду, гарну, впливову, щонайменше — графиню. Я обрав для тебе пані д’Еспар, щоб без докорів сумління зробити з неї знаряддя твого успіху; бо вона ніколи не зіпсувала б твого серця, вона залишила б його вільним... Кохати проститутку найгіршого сорту, коли не маєш змоги, як королі, зробити її благородною, — це величезна помилка.

— Хіба я перший, що відмовився від честолюбства, щоб іти туди, куди тягне невгамовна пристрасть?

— Хай так, — сказав священик, піднімаючи мундштук кальяна, що Люсьєн упустив на підлогу, і подаючи йому. — Я розумію твій натяк. Хіба не можна поєднати честолюбство з коханням? Дитино, ти маєш у старому Еррері безмежно віддану матір...

— Знаю, старий, — сказав Люсьєн, беручи його руку й стискаючи її.

— Тобі схотілось іграшок, багатства, — ти їх маєш. Ти хочеш пишатись, і я тебе спрямовую шляхом влади, цілую досить-таки брудні руки, щоб просувати тебе, і ти просунешся. Зачекай ще, і ти матимеш усе, що тільки подобається чоловікам і жінкам. Подібний до жінки своїми примхами, ти — мужній розумом. Я все зачав від тебе, я все тобі пробачаю. Тобі варто тільки слово сказати, і всі твої одноденні пристрасті будуть задоволені. Я зробив твоє життя значнішим, поклавши на нього печатку, яка примушує більшість поклонятись, — печать політики й влади. Ти будеш настільки великий, як зараз — малий. Але не треба ламати балансира, яким ми карбуємо монету. Я дозволяю тобі робити все, крім помилок, що знищили б твоє майбутнє. Відкриваючи для тебе салони передмістя Сен-Жермен, я забороняю тобі порпатись у канавах. Люсьєн! Я буду для тебе немов залізний брус, я все знесу від тебе заради тебе. Адже я перетворив твою невмілу гру в життя на спритність досвідченого гравця...

Люсьєн підвів голову шалено-різким рухом.

— Я викрав Торпіль!

— Ти!? — скрикнув Люсьєн.

У припадку тваринної люті поет скочив, кинув золотий з коштовним камінням мундштук в обличчя священикові і штовхнув його з такою силою, що цей атлет упав.

— Я! — сказав іспанець, підводячись і зберігаючи свою