Читати книгу - "Гендерсон, повелитель дощу, Сол Беллоу"

ледь відчутним запахом перегнилого очерету та коріння водоростей, у піску копошилися краби. Крокодили плавали між водяними лілеями, мов човни, і коли вони роззявляли пащі, я починав розуміти, яким гарячим усередині може бути мокре створіння. Пташки сідали крокодилам на щелепи і чистили їм зуби. Одначе люди в цій місцевості були сумні й непривітні. На деревах красувалися квіти, схожі на пташині пера, а зарості папірусу нагадували мені плюмажі похоронної процесії, і після трьох тижнів спільної роботи з Чарлі – я допомагав йому тягати кінообладнання і намагався зацікавитись його фотографічними проблемами – моє невдоволення повернулось, і одного дня я почув знайомий внутрішній голос. Він знову твердив своє: «Я хочу, хочу, хочу!»

Я сказав Чарлі:

– Ти не ображайся, але я думаю, що це не так уже й цікаво – подорожувати нам утрьох.

Він тупо подивився на мене крізь свої темні окуляри. Ми сиділи біля води. Невже це той самий хлопчик, який колись ходив зі мною до школи танців? Як час змінив нас обох! Але й тепер, як і тоді, ми були в коротких штанцях. Чарлі кремезний, широкогрудий. А що я набагато вищий, то він дивився на мене знизу вгору, дивився не розгубленим поглядом, а радше сердитим. Щоки в нього обвисли, поки він напружено міркував.

– Нецікаво? А чому?

– Розумієш, Чарлі, – сказав я, – я скористався цією нагодою, щоб приїхати сюди, і я тобі вдячний, бо я завжди був, можна сказати, трохи схиблений на Африці, але тепер я усвідомлюю, що приїхав сюди не для того, щоб фотографувати її чи знімати для кіно. Продай мені один із джипів, і я поїду геть.

– Куди ж ти поїдеш?

– Я знаю тільки, що тут мені не місце.

– Ну, якщо ти справді вирішив накивати п’ятами, то я не зупинятиму тебе, Юджіне.

Він-таки був сердитий на мене, і все через те, що я забув поцілувати його дружину після шлюбної церемонії, і вона мені цього не простила. Навіщо їй був мій поцілунок? Деякі люди з жиру казяться. Я не знаю, чому тоді не поцілував її; мабуть, просто думав про щось інше. А вона, либонь, зробила висновок, що я ревную до неї Чарлі, і тепер я, звичайно, псував їй африканський медовий місяць.

– То ти не гніваєшся на мене, Чарлі, правда? Зрозумій, від такої подорожі я не маю ніякої втіхи.

– Гаразд, гаразд. Я не вмовлятиму тебе. Забирайся к бісу.

Так я й зробив. Я організував власну експедицію, яка більше відповідала моєму солдатському темпераментові. Я найняв двох тубільців з команди Чарлі, і коли ми від’їхали в джипі, зразу відчув полегкість. А ще через кілька днів я, прагнучи якомога спростити умови свого життя, відпустив одного провідника і мав тривалу розмову з другим африканцем, який лишився зі мною, – його звали Ромілаю. Нам пощастило порозумітись. Він погодився супроводжувати мене в такі місця, які лежали осторонь битого шляху.

– Ти правильно мене зрозумів, – сказав я. – Я приїхав сюди не для того, щоб сваритися з якоюсь дурепою через нікчемний поцілунок.

– Моя приведе тебе далеко-далеко, – пробелькотів Ромілаю.

– О чоловіче! Чим далі, тим ліпше. Їдьмо, їдьмо, – сказав я.

Отже, я знайшов саме такого провідника, якого мені було треба. Ми позбулися більшої частини багажу, і я, бачачи, як подобається Ромілаю джип, пообіцяв подарувати йому машину, якщо він справді заведе мене дуже далеко. Ромілаю повідомив, що те селище, куди він збирається повести мене, розташоване в такій глушині, що дістатися туди ми зможемо тільки пішки.

– Справді? – перепитав я. – То ходімо. Джип ми десь залишимо, і коли повернемося – машина твоя.

Це йому страшенно сподобалось, і коли ми доїхали до містечка під назвою Талусі, то поставили автомобіль в одній критій пальмовим листям хижі. Звідти ми вилетіли до Бавентаї на старому літаку, крила якого в польоті мало не повідпадали, а льотчиком був босий араб. Цей дивовижний переліт закінчився цілком успішно – ми приземлилися на глиняному полі, поблизу якого височіла гора. До нас підійшли негри-пастухи – росляві, з кучерявими чупринами й товстими губами. Я ніколи не бачив людей, що мали б такий дикий вигляд, і запитав у Ромілаю:

– Це те місце, куди ти обіцяв мене привести, чи не те?

– Ні, пане, це не та місце.

Нам довелося добиратись туди ще цілий тиждень – пішки, пішки, пішки.

Я навіть приблизно не уявляв собі, де саме ми перебуваємо в географічному розумінні, і мене це мало непокоїло. Розпитувати було б недоречно, адже я умисне приїхав сюди, щоб залишити своє минуле позаду. В усякому разі, я цілком довіряв Ромілаю, своєму чудовому провідникові. Спочатку він вів мене через села, потім гірськими стежками, тоді пустелею, усе далі й далі. Знаючи зовсім мало англійських слів, він не міг багато розповісти мені про мету нашої подорожі. Лише пояснив, що ми добираємося до племені, яке він назвав арнюями.

– Ти знаєш тих людей? – запитав я.

Багато років тому, ще підлітком, Ромілаю відвідав арнюїв разом зі своїм батьком чи дядьком – він казав мені про це не раз, але я так і не збагнув, про кого йшлося.

– Звичайно ж, тобі охота знову побачити ті місця, де ти бував у дитинстві, – промовив я. – Я тебе розумію.

Я відчував глибоку радість, бредучи пустелею, між камінням, і знову й знову хвалив себе за те, що покинув Чарлі та його жінку, за те, що вибрав саме того тубільця, якого мені було треба. Знайти такого провідника, як Ромілаю, чоловіка, що знав, чого мені треба, було неабияким щастям. Ромілаю сказав мені, що йому під сорок, але на вигляд він був значно старший – через передчасні зморшки. Шкіра в Ромілаю облягала його тіло нещільно. Це властиво багатьом неграм із деяких племен, і вони запевняють, що це пов’язано з тим, як розподіляється в тілі жир. На голові в нього стриміла кучма брудного, притрушеного пилюкою волосся, яке він пробував іноді пригладити рукою, але марно, воно не піддавалося. Волосся росло в нього над вухами і навіть під вухами, наступаючи згори вниз, як карликові сосни на крутосхилах. Його щоки були посмуговані рубцями, утворюючи стародавній візерунок татуювання, а вуха скалічені