Читати книгу - "Гендерсон, повелитель дощу, Сол Беллоу"

в такий спосіб, що скидалися на гребінці, встромлені у волосся. Ніс він мав гарний, абіссінського типу, не плескатий. Рубці та спотворені вуха свідчили, що народився він поганином, але згодом його навернули до християнства, і тепер він щовечора проказував молитву. Стоячи навколішки, Ромілаю стискав свої рожеві долоні під підборіддям, яке посмикувалося вгору, і, випнувши губи, молився, причому могутні, хоч і короткі, м’язи грали під шкірою на його руках. З грудей у нього вихоплювався глухий стогін – здавалося, то стогнала сама душа, звіряючи свої гріхи Богові. Це відбувалося присмерком, коли ми влаштовувались на нічліг, коли ластівки шугали то вниз, то вгору. В такі хвилини я сідав на землю й підбадьорливо казав своєму супутникові:

– Давай, давай. Розкажи йому все. І за мене теж замов слівце.

Все, з чим я був раніше пов’язаний, залишилося позаду. За кілька днів ми вийшли на пласку, наче підлога, рівнину, оточену горами. Було спекотно, ясно й сухо, і вже кілька днів ми не бачили жодного людського сліду. Рослини теж траплялися рідко. Власне, там не було майже нічого; усе здавалося спрощеним і чудовим, і я мав таке відчуття, наче повертаюся в минуле – у справжнє минуле, а не в історію чи в якусь подібну нісенітницю. І я вірив у свою спорідненість із камінням. Гори були голі, без дерев, формою вони часто скидалися на змій, і я бачив, як на схилах утворюються хмари. Над скелями клубочилася пара, але то була незвичайна пара, вона відкидала осяйну тінь. Хоч якими жаркими видалися ці перші довгі дні, почував я себе пречудово. Вночі, після того, як Ромілаю проказував вечірню молитву і ми вкладалися на землі спати, повітря дихало нам в обличчя, повертаючи кожен наш подих. З тихим співом оберталися в небі зорі, шумно лопотіли крильми, пролітаючи повз нас, важкі нічні птахи. Я не міг бажати для себе нічого кращого. Коли я притуляв вухо до землі, мені вчувалося цокання копит. Так ніби я лежав на шкірі барабана. Можливо, то були дикі віслюки, а може, зебри, що бігли десь табуном. Отак ми з Ромілаю подорожували, і я втратив лік дням. Либонь, і світ був радий згубити мій слід на якийсь час.

Дощовий сезон видався дуже коротким; усі струмки попересихали, а кущі спалахнули б яскравим полум’ям, якби піднести до них сірника. Вночі я розпалював багаття за допомогою своєї запальнички австрійського зразка. Вона має довгий гніт, які продають дюжинами, причому одна штука коштує майже чотирнадцять центів – дешевинкою це не назвеш. Плато, по якому ми йшли, Ромілаю називав Гінчагара. Ця територія нанесена на карту вельми приблизно. Коли ми переходили через те розпечене і (так мені здавалося) трохи ввігнуте плоскогір’я, під деревами стелився ніби гарячий туман оливкового кольору, схожий на дим; дерева були низенькі й колючі, як алое чи ялівець (хоча, зрештою, я не ботанік), а химерна тінь від Ромілаю, що ступав за мною, нагадувала мені довгу лопату пекаря, яка шугає в піч. Спека справді стояла така, що в самому повітрі можна було б випікати хліб.

Нарешті одного ранку ми вийшли до річища досить великого струмка (називався він, як і те плем’я, Арнюї) і рушили вниз його дном, бо воно було сухе. Твань перетворилася на глей, і валуни блищали крізь мерехтливу куряву, мов золоті зливки. Незабаром ми побачили селище арнюїв; округлі стріхи хижок вивершувалися гострим конусом. Я знав, що вони викладені лише з сухої трави або шорсткого пальмового листя і крізь них просотується світло; і все ж складалося враження, ніби стріхи настелені з пір’я – але з важкого пір’я. Крізь ці покрівлі клубочився дим, здіймаючись у безгучну осяйну височінь. Стародавні стріхи теж блищали – але якимсь тьмяним, неживим блиском.

– Ти тільки поглянь, Ромілаю, яка картина! – сказав я, зупиняючи свого супутника. – Куди це ми з тобою прийшли? Скільки століть цьому селу?

Здивований моїм запитанням, він відповів:

– Моя не знати, пане.

– У мене дивне відчуття, коли я дивлюся на нього. Чорт забери, воно має зовсім первісний вигляд. Мабуть, це селище виникло давніше, ніж місто Ур. – «Навіть пилюка тут пахне глибокою давниною», – подумав я, а вголос промовив: – Я вже знаю, тут мені буде дуже добре.

Арнюї розводили худобу. Ми сполохали на берегах струмка кілька худющих корів, і вони кинулися врозтіч, високо підкидаючи задні ноги. Незабаром нас оточив цілий гурт африканських дітлахів, голих хлопчиків та дівчаток, які зчинили неймовірний вереск, побачивши нас. Навіть найкрихітніші серед них, із роздутими животиками, морщили личка й репетували разом з рештою, заглушуючи мукання худоби. Наполохані птахи, що сиділи на деревах, злетіли крізь пожухле листя кількома зграями в небо. Перш ніж я їх побачив, мені вчулося, ніби зацокотів град каміння, і я подумав, що на нас учинили напад. Потім, усвідомивши свою помилку, я зареготав і вилаявся. Мене насмішило, що в нас ні сіло ні впало жбурляють камінцями, і я сказав:

– Господи, невже в такий спосіб вони зустрічають усіх подорожніх?

Але тут я побачив птахів і здогадався, що то вони залопотіли крильми.

Ромілаю став пояснювати мені, що арнюї дуже люблять свою худобу й ставляться до неї радше як до родичів, а не як до домашніх тварин. Яловичини арнюї не їдять. Тут цілу череду пасе не один якийсь хлопчак, а навпаки, кожну корову супроводжують двоє або троє дітлахів, і коли тварини чимось стривожені, діти бігають за ними й утішають їх. А дорослі ставляться до своєї худоби ще з більшою ніжністю, хоч я зрозумів це не відразу. Тієї першої хвилини, пригадую, я пошкодував, що не маю чим почастувати дітей. Під час війни в Італії я завжди носив при собі для bambini[6] льодяники та горішки, куплені у військовій крамниці.

Ми рушили далі вниз пересохлим річищем і коли підійшли до муру, який оточував селище і був зліплений з глини, кізяка та колючих чагарів, то побачили, що кілька малюків залишилися біля нас, а решта помчали повідомити дорослих про наше прибуття.

– Ти тільки глянь на цю кучеряву малечу! – сказав я Ромілаю. – Господи, та в більшості з них ще й другі зуби не прорізалися!

Діти стрибали, верещали, і я додав:

– Шкода, що в мене немає для них гостинця. Може, влаштувати їм невеличку розвагу?