Читати книгу - "Гендерсон, повелитель дощу, Сол Беллоу"

І я, не чекаючи, поки Ромілаю відповість, дістав із кишені австрійську запальничку з обвислим ґнотом, крутнув великим пальцем крихітне коліщатко, і за мить кущ уже палахкотів, хоча полум’я було майже непомітне в яскравому сонячному світлі. Воно гуготіло; воно підстрибувало прозорими омахами; воно досягло своєї найвищої межі і вмерло, мовби всмоктане піском. А я все тримав у руці запальничку, з якої тонесеньким язичком висовувався гніт. Дітлахи мовчали, вони тільки дивилися на мене, а я дивився на них. Оце і є те, що називають чорним сном дійсності? Потім діти зненацька сипнули врозтіч, а корови зірвались у чвал. Попіл від куща опав біля моїх черевиків.

– Як, на твою думку, це в мене вийшло? – спитав я в Ромілаю. – Я ж хотів зробити їм приємність.

Та ми не встигли поговорити про це, бо до нас уже підходив гурт голих людей. Попереду йшла молода дівчина, не набагато старша, гадаю, за мою дочку Райсі. Побачивши мене, вона голосно заридала. Несподівано для себе я був вражений до глибини душі. Звичайно, вирушаючи в мандри по світу, я не міг підготуватися до тяжких випробувань, до лихих пригод і горя, але видовище цієї дівчини, яка вмивалася слізьми, просто приголомшило мене. Правда, я ніколи не міг спокійно дивитися на жіночі сльози, і зовсім недавно, коли Лілі заплакала в нашому люксі на узбережжі Мексиканської затоки, я вдався до своєї найстрашнішої погрози. Але ж ця чорношкіра дівчина була для мене зовсім чужа, і я так легко не пояснив би, чому її сльози стривожили й схвилювали мене. Першою моєю думкою було: «Що я накоїв?»

«Може, мені повернути назад у пустелю? – подумав я. – І залишатися там, поки диявол вийде з моєї душі і я знову зможу зустрічатися з людьми, не доводячи їх до розпачу з першого погляду? В пустелі я пробув дуже недовго. Я тепер викину геть свою рушницю, шолом, запальничку та інший мотлох, і, може, мені пощастить позбутися й своєї шаленої вдачі, і я житиму там, годуючись хробаками та сараною. Аж поки все зло вигорить у мені. О зло, зло!

О несправедливість! Що я можу вдіяти з цим? Я нікому не хотів би завдавати горя. О, моя вдача! Господи, допоможи мені, я вкрай заплутався, я не знаю, куди подітися від себе самого! Досить глянути на мене, і все стає ясно».

Розумієте, я почав був переконувати себе, що ці кілька днів, протягом яких я з дивовижною легкістю в серці мандрував з Ромілаю через плато Гінчагара, вже справили в мені велику зміну. Але тепер я знову дійшов висновку, що я не готовий жити серед людей. Людське товариство не для мене. Сам-один я можу бути приємним і добрим, та щойно виходжу на люди, як у мене відразу вселяється чорт. Побачивши перед собою дівчину, що заходилася плачем, я був ладен нагримати на себе, в голові у мене завирували думки про Лілі, про близнюків, про батька, про скрипку, про підкидька, про моє непутяще життя. Я відчув, що ніс у мене розпухає, стає яскраво-червоним.

Стоячи позад дівчини, тихенько плакали й решта тубільців.

– Що з ними в біса діється? – спитав я в Ромілаю.

– Її проклинати себе, – сказав Ромілаю дуже поважним голосом, задерши голову, вкриту кучмою цупкого, як дріт, волосся.

Ця дужа, але на вигляд зовсім юна дівчина плакала – просто плакала, не роблячи ніяких жестів. Руки в неї безвільно обвисли, і все її добро (у плотському розумінні) було відкрите для кожного, хто на неї дивився. Сльози стікали з її випнутих вилиць і капали на груди.

– Що мучить цю дитину? – запитав я. – Чого б то їй проклинати себе? Що ти мав на увазі? Мені це дуже не до вподоби, якщо хочеш знати мою думку, Ромілаю. Я гадаю, ми опинились у незручному становищі. Може, обминемо це село й повернемося в пустелю? Там я почував би себе куди краще, авжеж краще, нехай йому чорт!

Либонь, Ромілаю відчув, яке гнітюче враження справила на мене ця делегація, що проливала сльози, і він сказав:

– Та ні, пане, ні. Твоя не винна.

– Може, мені не слід було підпалювати той кущ?

– Та ні, пане, ні. Твоя не винна, її не тому плаче.

На ці слова я ляснув себе долонею по лобі й сказав:

– Ох і йолоп же я! Найперше подумав про себе! В бідолашки якесь горе? Що я міг би зробити для неї? Вона прийшла просити моєї допомоги. Я це відчуваю. Може, лев роздер її батька й матір? Тут водяться леви-людожери? Спитай у неї, Ромілаю. Скажи, я прийшов їм допомогти, і якщо десь поблизу є звірі-людовбивці, то я їх перестріляю.

Я високо підняв свою рушницю з оптичним прицілом і показав її тубільцям. Мені сяйнуло – і я вмить відчув величезну полегкість, – що ці люди плачуть аж ніяк не з моєї вини, що я міг би чимось допомогти їм і не повинен байдужно дивитися на ці гіркі сльози.

– Слухайте всі! Я до ваших послуг, – сказав я. – Дивіться, дивіться!

І я став хвацько показувати їм рушничні прийоми, ніби солдат на військовій муштрі.

Одначе ніхто не перестав плакати. Лише найменшенькі дітлахи з личками, схожими на блукаючі вогники, здавалося, були щасливі, дивлячись на мою виставу. Решта й далі тужно голосили, і їхні голі тіла здригалися від схлипувань, а обличчя вони позатуляли долонями.

– Я нічого не збагну, Ромілаю, – мовив я. – Але наша присутність їх пригнічує, в цьому я переконаний.

– Їхня плакай за мертвий корова, – сказав мій супутник.

І цілком зрозуміло пояснив мені, що тут, власне, діялося. Люди тужили за худобою, яка загинула від посухи, а відповідальність за посуху вони складали на себе – мовляв, боги на них розгнівалися, чи щось таке; хтось згадав про якесь прокляття. А що ми були чужі, то вони мусили вийти нам назустріч, про все розповісти й запитати, чи ми, бува, не знаємо, звідки на них така напасть.

– Як я можу це знати? Звісно, що з посухою жарти погані. Посуха – це посуха. Але я співчуваю їм від усього серця, бо