Читати книгу - "Відлюдько, Інна Земець"

              - Алекс, я вимкнула світло, все добре?

       -  Так, дякую, дай мені хвилинку. Коли пропала електрика, мабуть, автоматично клацнув вимикачем і забув.

Мовчу, що то моя робота:

          - Дуже боляче?

          - Ні, зараз буду в нормі.

         - Брешеш, коли міцно стискають зуби  до «норми» ще дуже далеко, – тягну його за руку і підводжу до дивану, штовхаю вниз – він сідає, очі закриті, – Болять очі чи голова?

         - Скоріше голова, - голос хрипкий, скрипучий.

        - Є ідея. Тільки якщо не подобається – одразу чесно скажи.

Сідаю поруч з ним, піднімаю руки й запускаю йому у волосся. Починаю повільно рухати пальцями, ніжно торкаючись кінчиками нігтів його шкіри. Полум’я у комині розгорілося і поки він не розплющуючи очей сидить дуже близько до мене, я маю чудовий шанс роздивитись його при більш-менш нормальному освітленні. Гадаю, він не набагато старший за мене, шкіра гладка, зморшки є тільки навколо очей. Брови чорні, густі, вигнуті, ніс з горбинкою, з невеликим викривленням, як після перелому. Ніздрі добре окреслені, вправно вирізьблені. Борода не дає точного уявлення про нижню частину обличчя, але підозрюю, що вилиці у нього еталонні. Зазвичай, кепкую з хлопців, що відрощують бороду і розриваються між бажанням виглядати мужньо і доглянуто, такі собі лісоруби-метросексуали, що рубають лише екологічно чисті фінські меблі у своїх напівпорожніх лофтах.  Алекс виглядає просто мужньо, без усіх цих «ніби-то». Біля лівого ока бачу кілька шрамів - купка цяток, дрібні глибокі порізи і невеликі м’ясисті рубці. Поки я безсоромно розглядаю його обличчя, помічаю, що його дихання стає глибоким, м’язи шиї розслаблюються.

           - Алекс, як справи?

           - Матюкатись можна?

           -Так погано?

           -Так добре.

Посміхаюсь і продовжую. Дію сміливіше, рухаю пальцями по всій голові. Здається мій сусід стрімко перетворюється на кошеня, чимале таке кошеня, яке починає засинати. Влаштовуюсь зручніше і торкаюсь його плечей, намагаючись розвернути спиною до себе. Він ледь помітно здригається і рухається в зворотному напрямку. Зупиняю цей рух і настирливо повертаю до себе спиною, підхоплюю подушку, вкладаю на коліна, трохи відсуваюсь, повертаю пальці у його волосся, поволі ворушу ними  і нахиляю його до себе:

         - Лягай, так буде зручніше.

Не сперечається, здається він вже майже у першій фазі сну. Вітер і дощ досі шаленіють за вікном, поки в цьому теплому коконі сусідської вітальні вогонь неспішно поїдає деревину, а я продовжую ніжно торкатись його волосся.