Читати книгу - "Доля чи випадковість?, Стефанія Лін"

Чекаю поки Артем вийде з кімнати, а потім, схопивши мене за руку, разом біжимо лабіринтами коридорів до виходу з цього пекла. Дихання важке та збите. Сморід стоїть такий, що нутрощі вивертаються назовні. В паніці постійно обертаюсь назад вдивляючись в темряву коридорів. Артем міцно стискає мою руку й майже тягне за собою. Фізично я повністю стомлена, а про моральний стан навіть не хочу замислюватись.

Раптом чую звук інших кроків, які поспіхом шаркають по підлозі. Страх стискає груди в жахливому передчутті.

- Артем. – Шепочу до нього.

- Я чую. – Відповідає й починає вести мене швидше.

Деякий час блукаємо в заплутаних переходах, але нарешті бачу світло місяця скрізь напіввідкриті дерев'яні двері. Бойко тягне мене ще сильніше за собою. Діставшись виходу, тишком зігнувшись навпіл висковзаємо надвір. Йдемо скрізь голі кущі й дерева, намагаємось обминати металеві труби, якими всипаний двір. Ховаємось за грудами металобрухту й нарешті винирюємо за бетонним парканом.

Артем заводить нас у лісосмугу, ховаючи в нічній темряві від переслідувачів. Зупиняється й обертається до мене так і не відпускаючи руки.

- Пробач Ліро. Я… - хапається за своє волосся немов хоче його видерти – Такого не повинно було статися… Це моя вина і я не знаю чи зможеш ти колись на мене дивитись, як дивилась до цього.

На диво у мене в голові пусто. Я не знаю, що йому відповісти на ці слова. Мені боляче від такого вчинку і я не розумію, що могло викликати такі дії. Помста у вигляді Ліри – наживки це не нормально.

- Поговоримо потім. Думаю зараз потрібно якнайшвидше втекти звідси.

Артем киває головою уникаючи дивитись мені на обличчя.

- Тут недалеко є дорога. Квартира де ти жила ще ваша?

- Так.

- Ключі?

- Є із собою.

- Тоді думаю нам потрібно туди. Їхнє авто ми взяти не можемо, а викликати таксі небезпечно. Про ту квартиру ніхто не знає… Це наш єдиний шанс.

- Я зрозуміла. Ти дорогу точно знаєш?

Бойко знову киває й ми починаємо пробиратися між сухими деревами. Гілки постійно чіпляють моє волосся, а черевики нещадно зіпсовані. Гомін голосів роздається десь позаду нас. Не маючи часу на роздуми починаємо бігти. Артем веде мене слідом за собою, перепригуючи через повалені стовбури і ями. Здається, що душа впала до п’ят, такий страх пронизує мене з середини. Навіть не дивлюсь під ноги. Просто біжу, майже лечу слідом за винуватцем нашої шаленої пригоди. Важке дихання – моє і його – лунає занадто голосно. Острах, що нас знайдуть саме через це нав'язуючим голосом шепоче у голові.

Ноги тонуть у багнюці, залипаючи там.

- Швидше. – Шепоче Артем.

- Намагаюсь. – Відповідаю струшуючи з ноги в’язкий бруд.

Біжимо далі. Відчуваю, як по спині повзуть струмочки поту. Волосся прилипає до лоба й постійно падає на очі заважаючи уважно дивитись уперед.

- Ще трохи.
Голос Артема лунає глухо, хоч і роздається зовсім поряд. У вухах у мене шумить від швидкого бігу. Зупиняюсь, розуміючи, що більше просто не можу. Схилившись навпіл впираюсь долонями в брудні джинси стискаючи свої коліна. Засапана й втомлена прошу дати мені секунду для відпочинку.

- Не можна. – Артем підходить до мене й тримає за талію. – Потрібно бігти. Наше щастя, що Фрол ще не стріляє.

- Він же не повний придурок, щоб стріляти. Поліція почує звук пострілу. – Відповідаю, відкидаючи волосся за спину. – І це не наше щастя. Все це… - Вирівнююсь й обвожу поглядом дерева – Це твоя вина.

- Моя. – Одразу ж відповідає й проводить подушечками пальців по моїй скулі. – Але зараз потрібно втекти. Все інше потім.

Дивлюсь на нього, не відхиляючись від дотику, занадто довго. Через це не помічаю, що шум кроків наших переслідувачів занадто близько, але помічає він. Без слів тягне мене далі по багнюці, намагаючись обминати занадто глибокі на його погляд ями.

Нарешті виходимо на дорогу по якій, як і в попередній раз швидко їдуть вантажні автомобілі грюкочучи металом. Здається, що асфальт труситься від важкості фур під ногами. Без слів перебігаємо дорогу й вируємо між будинками, які одразу виростають на узбіччі. Артем веде мене темними закутками дворів, ніби це не перший раз коли він тут біжить в такому темпі.

Добігаємо до мого старого будинку й практично залітаємо у під’їзд. Біля ліфта видихаємо з неймовірним полегшенням, що нам вдалось втекти, в унісон.

Мовчки заходимо до квартири не вмикаючи світла. Черевики скидаю в маленькому коридорі і йду у кімнату. Там вже вмикаю світло. Джинси, пальто й майка зіпсовані назавжди. Обертаюсь до Артема який виглядає не набагато краще. Він так само весь у багнюці як і я. Ковтаю комок у горлі й говорю:

- Думаю одяг потрібно зняти.

Брови Артема злітають від здивування доверху.

- Ти хочеш зняти одяг? – Перепитує.

- Так. Він брудний. – Відрізаю холодним тоном й лізу до шафи.

Знаходжу там старий одяг мого несправжнього тата й кидаю Артему. Дістаю собі джинси й светр. Також радіючи знаходжу полотенця й чисту спідню білизну.

- Я в душ.

Говорю й проходжу повз ошелешеного Бойко у ванну кімнату. На мою радість гаряча вода все ще є й тече із крана не дивлячись на пізній нічний час. Встаю під сильний натиск води намагаючись змити з себе сьогоднішній вечір. Біль, розчарування, образа, зрада й ненависть – здається, що всі ці почуття разом із водою стікають у злив ванної. В голові порожньо й це добре. Мені зовсім не хочеться аналізувати вчинок Артема й уявляти чим це все могло закінчитись.

Через десять хвилин виходжу з-під води й насухо витираюсь полотенцем. Вдягаю спіднє, джинси й светр. Дивлюсь у дзеркало перебираючи між пальцями своє довге й світле волосся. Відображення не радує: світла шкіра стала ще бліднішою ніж була, волосся сплутане, а очі відкриті немов у здивуванні. Темні круги під ними й подряпина на щоці нагадує про пережите тільки що. Важко зітхаю й виходжу із ванної. Артему потрібно теж змити весь бруд із себе.

- Можеш йти. – Киваю поглядом на двері у ванну помічаючи, що Артем так і стоїть як я його залишила.

Дивний вираз обличчя й здивовані зелені очі змушують мене зупинитись. Роздивляюсь його й думки про його красу спалахують в мені іскрою. На щоках й руках в Артема криваві рани які напевно нестерпно болять, принаймні мені боляче від того, що вони на його шкірі.

- Ліра… - починає тихим, важким голосом.

- Не потрібно. Йди.

Обминаю Бойко й починаю розстеляти диван. Чую як відкручує крана і починає текти вода. За час, що його нема повністю розстеляю дивана й лягаю на нього, вимкнув перед цим світло, вкрившись теплою ковдрою. Жар приливає до обличчя коли думаю про те, що Артем буде спати разом зі мною. Більше спати просто ніде. Навіть на підлозі немає місця через розкладений диван, який в такому вигляді займає майже усю кімнату.

Вода у ванній вимикається. Чую як Бойко повільно йде по коридору і заходить до кімнати. Всі мою почуття загострені. Відчуваю себе емоційно оголеною перед ним, хоч і знаю, що він мене не бачить. Диван прогинається в місці де Артем лягає поряд і я завмираю. Здається, що навіть серце забуває, що таке битись у грудях.

- Я знаю, ти не хочеш говорити, але прошу тебе хоча б вислухати мене. – Музичний тембр Бойко розливається у кімнаті. Чую, як прочищає горло перед тим як продовжити. – Ситуація в якій ти опинилась…це повністю моя вина і я не знаю, що мені зробити, щоб ти пробачила…

- Артем…- перебиваю його – ти хотів розплатитись мною. Думаєш можна щось зробити, щоб я тебе пробачила? - говорю, але насправді, сама не знаю чому не ображена. Так, я зла на нього, мені боляче, що він вирішив зробити з мене живу оплату, але… не знаю… Зараз важко розібратись у своїх почуттях відносно всього: ситуації, що склалась, моєї симпатії до нього. Та й не можна відкидати проблеми у нашій сім'ї. Це все, як один клубок, який потрібно поступово розплутати, щоб зрозуміти що до чого. – Краще скажи, що за борг? І чому не можна заплатити грішми?

З деякий час Бойко мовчить. Фізично відчуваю шалений жар, що йде від його тіла. Відкидаю ковдру й лягаю поряд з ним плече до плеча. Разом мовчки дивимось на стелю. Я чекаю його відповіді, він певно зважує за і проти, роздумуючи чи варто мені щось знати про це. Втягує ротом повітря й каже:

- Коли тато розповів мені, що ти його донька, що твоя мати кохання його життя, я лютував. Коли він сказав, що я не його син, а моя мама ніколи й не любила його й має коханців, я думав, що просто знищу все навкруги. Гнів і злість на весь навколишній світ заполонили мене. Я не міг раціонально на все це подивитись. Все, що на той момент миготіло в моїй голові – це зрада батька.

Судячи з того, як звучить голос Артема розповідь дається йому не легко. Біль у моїх грудях розростається, ніби він проектує свої почуття й емоції на мене.

- Батько сказав, що все одно мене любить і я все одно його син, але тоді все, що було важливо – це те, що мої страхи ожили. Я винуватив тебе і тільки тебе. Збрехавши татові, що все добре і я розумію, я просто зник інколи віддзвонюючи йому. Місяць я провів у компанії Фрола та його друзів постійно напиваючись…й не тільки.

Артем підсувається ще ближче до мене, повертається на бік обличчям до мого й торкається кінчиками пальців моїх губ. Завмираю від переповнюючи почуттів забуваючи дихати. Відчуття ніби час зупинився у цій маленькій кімнаті в нічній темряві. Тремчу від незрозумілих відчуттів, що проносяться скрізь мене струмом.

- Я прошу вибачення Ліра. Ти не заслуговуєш такого відношення. Я звинувачував тебе у всіх своїх страхах і проблемах, але ти та людина яка найменше винна у всьому цьому. Ти пробачиш мене?

Пальці Артема переміщуються на потилицю. Все в мені стискається від емоцій, що охоплюють нутрощі.

- Я не знаю. – Відповідаю розумом, хоча серце кричать «Так, пробачу. Вже пробачила». Не дивлячись на все, що він в мені викликає, не дивлячись на бурю емоцій я не можу просто так відпустити ситуацію. Якась егоїстична нотка всередині нав’язливо говорить, що він ризикував моїм життя заради втіхи. Таке не пробачається. Чи взагалі я можу бути впевнена в тому, що зараз він не бреше, боячись того, що все це дізнається його батько?? Навряд Антону таке сподобається. Зважаючи на те, що Артем не рідний син – це може бути крахом всього. Гроші, квартира, авто й соціальний статус буде втрачено.

Артем, мабуть відчуває мої роздуми й переживання, тому що наступне, що робить це притискається своїми губами до моїх. На диво, всі думки одразу розсіюються немов туман. Голова йде обертом, хоч ми і лежимо. Його язик пестить мій, а руки блукаючи по тілу обіймають за талію й притягують ближче до своїх грудей. Бойко пристрасно й жагуче, ніби це все, що він мріяв цілує мене, встигаючи прошепотіти слова вибачення. Не стримавши такого натиску відповідаю на поцілунок. В нерішучості кладу руки йому на шию й сама притискаюсь сильніше до нього втягуючи носом аромат його тіла. Він пахне осіннім листям й свіжістю.

Бойко просовує одну руку між нами й знімає мій светр. Тонкими пальцями торкається спини проводячи лінію донизу. Переміщається, на секунду відірвавшись від поцілунку, поклавши мене на спину. Ліктями впирається по дві сторони від моєї голови й починає цілувати обличчя: ніс, щоки, лоб оминаючи губи. Спускається нижче проводячи лінію язиком по шиї. Торкається ніжними рухами талії намагаючись притиснути мене ще ближче. Стогін насолодження виривається з мене. Відчуття задоволення й пристрасті охоплює мене повністю. Нове, яскраве й невідоме мені раніше почуття розпускається всередині мене як квіти, які довго не бачили сонячного світла і тепла. А потім Артем зупиняється нависнувши наді мною.

- Я не можу. – Каже. – Не так. Не після такого.

На хвилину гублюся від сказаних слів, але потім розумію, що має на увазі. Дурна посмішка з'являється на обличчі, коли до мене доходить сенс сказаного.

Хлопець лягає поряд не випускаючи мене з обійм. Гладить по голові граючись із моїм довгим волоссям. Не помічаю, що від його тепла та аромату тіла засинаю.