Читати книгу - "Українська драматургія. Золота збірка, Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко"

Одарка. Потурай! Дiвка з парубком аби б зiйшлись, а то найдуть, об чiм говорити, а часом i мовчки ще й лучче подружать; я се добре знаю. — Посидь же за воротами, а я пiду лагодити обiдати. (Уходит.)

Уляна (одна). Так такая-то моя доленька нещасливая? Так такому-то дурневi достанеться орудувати надо мною? Так такий-то йолоп наругається над моєю русою косою? Що менi у його багатствi? Казала ж наша паламарка: через золото, каже, сльози ллються. Наварю i борщу, i усякої страви, та як воно буде розведено моїми слiзоньками, чи пiде ж у душу? Буде i одежа хороша, i постiль бiла, та коли стiна нiма, з ким буду розмовляти, у кого порадоньку узяти? З Олексiєм пiшла б на край свiта, старцевому сухаревi буду рада, з калюжi водицi нап’юся, аби б вiн, мiй милий, мiй голубонько сизий, мiй Олексiєчко, менi подав! Коли ж горе i бiда постигне, то аби б вiн був бiля мого серденька, вiн не дасть менi сплакнути; а як приголубить мене, то i усю бiдоньку забуду. (Развертывает купленный платок и, рассматривая его, поет.)

Хусточко ж моя шовковая!

Чи на те ж я заробляла,

Щоб нелюбу, та й немилому,

Та її я почiпляла?

Хусточко моя шовковая!

Обiтри мої слiзоньки!

Нехай же, нехай же вiд них

Полиняють квiтоньки!

Хусточко моя шовковая!

Прийшлось тебе заховати.

З плiточкою та i дротяною

Тепер треба привикати!

Хусточко моя шовковая!

Не доставайся ворогу.

Покрий мої яснiї очi,

Як я ляжу у гробу!

Явление четвертое

Уляна и Стецько выходит скоро; разинув рот и размахивая руками, идет и, увидев Уляну, останавливается, сам с собой смеется, охорашивается; подходит и боится; осматривает Уляну сзади и с восторгом говорит.

Стецько. Та й патлата! (Смеется громко и, подошел к Уляне, вдруг перестает и, долго подумав, говорит.) А що в вас варили?

Уляна (стоя на месте, не обращает на него внимания и печально отвечает). Нiчого!

Стецько (долго вспоминая). Ну!.. ну!.. а тепер… що?

Уляна. Що?

Стецько. Що?

Уляна. Що?

Стецько. Що?

Уляна. Що? Нiчого.

Стецько. Брешеш-бо, як нiчого! Батько казав, розпитай її обо всiм. А чорт її зна, об чiм її розпитувати! Я усе позабував.

Уляна. Так пiди до батька та i розпитай, коли позабував єси!

Стецько. Так вiн-бо добре казав, не iди, каже-говорить, вiд неї, поки обо всiм не домовишся.

Уляна. Нi об чiм нам домовлятися.

Стецько. Як нi об чiм, коли вже ти за мене iдеш?

Уляна. Нi, голубчику, сього нiколи не буде.

Стецько. А чом не буде?

Уляна. Тим, що я за тебе не пiду.

Стецько. А чом не пiдеш?

Уляна. Тим, що не хочу.

Стецько. Та чому не хочеш?

Уляна. А не хочу — тим, що не хочу.

Стецько. Ну, тепер твоя правда. А батько казав, що ти пiдеш.

Уляна. Не пiду.

Стецько. Ну, а батько казав: не потурай їй, поженихайся, та пiсеньки заспiвай, то вона i пiде. От я i заспiваю:

На курочцi пiр’ячко рябоє;

Любимося, серденько, обоє.

Диб, диб на село,

Кив, морг на нього.

Я не дiвка його.

Не пiду я за нього.

Ой полола дiвчина пастернак

Та сколола нiженьку на будяк.

Диб, диб на село… и проч.

Не так болить нiженька з будяка,

Ой як болить серденько вiд дяка.

Диб, диб… и проч.

Ой, чия ти, дiвчино, чия ти?

Чи ти вийдеш на вулицю гуляти?

Диб, диб… и проч.

А що? чи хороша моя пiсня?

Уляна. Така точнiсiнько, як ти, що нiчого i не второпаєш. Ось слухай, яку я тобi заспiваю. (Поет.)

В мене думка не така,

Щоб пiшла я за Стецька.

Стецько стидкий!

Стецько бридкий!

Цур тобi, не в’яжися!

Пек тобi, вiдчепися!

Божевiльний!

Не дурна я i не п’яна,

Щоб пiшла я за Степана.

Стецько стидкий… и проч.

Лучче впасти менi з дубу,

Чим йти замiж за Кандзюбу.

Стецько стидкий… и проч.

Лучче менi з мосту в воду,

Чим достатися уроду!

Стецько стидкий… и проч.

А що, Стецю, чи хороша моя пiсенька?

Стецько (долго смотрит на нее молча, потом вдруг вскрикивает). Погана! Який тебе нечистий такої навчив? Як я її розслухав, так вона дуже погана! Зачим ти її спiваєш? Га?

Уляна. Та я тобi i спiваю i кажу, що не люблю тебе i не пiду за тебе.

Стецько. Так себто батько збрехав? Ну, ну! Ось тiльки скажи йому, що вiн бреше, то так по пицi ляпанця i дасть. (Вздохнув.)Я вже пробував.

Уляна. Так що ж? То батько твiй, а то я тобi кажу, що не хочу.

Стецько. Не треба менi твого хотiння, пiдеш i без нього. Батько ще казав, щоб ти не дрочилась.

Уляна. А чого менi дрочитись? Я не скотина, нехай Бог милує! А щоб я пiшла за тебе, то навряд. Я ж кажу, що наше сватання ще вилами писане.

Стецько. Ей!.. чи Прiсько, чи Домахо, чи як тебе. Послухай, та iди. Ось коли б ти вже була моя жiнка, та сказала б, що не хочеш за мене, так я б тобi пику побив, як менi батько часом б’є; а то ще тепер не можна. Батько казав, пiсля весiлля можна жiнку бити скiльки хоч, а тепер не можна. Дарма! я i пiдожду. А поки ще ласкою просю: пiди за мене!

Уляна (в сторону). Що менi з дурнем товковати? Покинула б його, так мати лаятиме. Зостанусь та буду його пiддурювати.

Явление пятое

Те же и Олексий, увидев их вместе, тихо подходит и подслушивает.

Стецько. Оце ж увечерi і старостiв пришлемо. Чи присилать?

Уляна. А як же? присилай, присилай. (В сторону.)Побачиш, якого облизня пiньмають.

Стецько. А пiч колупатимеш?

Уляна. Як-то вже не колупатиму? Оттак усю поковиряю. (Дерет его по лицу пальцами.)

Стецько (оправляясь, хохочет). Бач, яка жартовлива! Але трохи баньок не виколупала. Зачим так робити?

Уляна. Затим, що я тебе шаную (тихо), — як ту собаку рудую!

Олексий (в сторону, с огорчением). От тобi i правда на свiтi! Послухаю, що дальш буде.

Стецько. Ну! Кажи ж ти менi: як ми оженимось, то що будемо робити? Га? кажи, кажи.

Уляна. Ти знаєш, а я не знаю.

Стецько. Пожалуй, я знаю, а ти чи знаєш?

Уляна. Та не знаю. Ну тебе зовсiм.

Стецько (смеясь). Еге! так я тобi усе розкажу: нiгде правди дiти. Мене батько