Читати книгу - "Хрест із сапфірами"

й багатими постійно росте. Справжній аристократ міг би кидати в офіціянта всім, що потрапить під руку, починаючи з порожніх пляшок і, цілком ймовірно, завершуючи грішми. Справжній демократ запитав би, якого біса він тут стовбичить. Та ці новітні плутократи не могли стерпіти поруч із собою бідняка — ні як раба, ні як друга. Те, що з офіціянтом трапилося щось дивне, було для них лише нудною, неприємною перешкодою. Вони не хотіли бути брутальними й водночас боялися бути доброзичливими. Вони хотіли лише одного — щоб усе це закінчилося. Офіціянт, після того, як непохитно простояв кілька секунд, як у заціпенінні, раптом розвернувся й прожогом вибіг з кімнати.

Коли він знову повернувся на веранду, точніше, з’явився в дверях у супроводі іншого офіціянта, то щось шепотів йому на вухо й жестикулював із суто італійською жвавістю. Потім перший офіціянт знову вийшов, залишивши біля дверей другого, і знову з’явився з третім офіціянтом. Коли до них приєднався й четвертий офіціянт, то містер Одлі відчув, що мовчанку необхідно порушити хоча би в ім’я тактовности. Оскільки у нього не було молотка, котрим зазвичай користуються головуючі, він голосно кашлянув і сказав:

— А молодий Мучер чудово працює в Бірмі. Яка нація в світі могла б…

У цю мить до нього підбіг п’ятий офіціянт і зашепотів на вухо:

— Вибачте, сер. Важлива справа. Чи міг би господар порозмовляти з вами?

Голова клубу розгублено повернувся й побачив містера Левера, котрий наближався до нього своєю звичайною пірнаючою ходою. Та лице поважного господаря ніхто не зміг би назвати звичним. Завжди воно було сяюче й мідно-червоне, а зараз стало хворобливо-жовтуватим.

— Даруйте мені, містере Одлі, — промовив він, ніби задихаючись, — сталася жахлива неприємність. Скажіть, будь ласка, ваші тарілки забрали разом з виделками й ножами?

— Сподіваюся, так, — трохи роздратовано промовив головуючий.

— Ви бачили його? — продовжував господар. — Чи ви бачили офіціянта, котрий їх забрав? Ви б змогли його впізнати?

— Впізнати офіціянта? — обурено перепитав містер Одлі. — Звичайно, що ні.

У розпачі містер Левер розвів руками.

— Я його не посилав, — застогнав він. — Я не знаю, звідки він з’явився й навіщо. А коли я послав свого офіціянта зібрати тарілки, то він побачив, що їх вже немає.

Безперечно, містер Одлі надто розгубився, як на людину, котра необхідна імперії. Та й ніхто інший з присутніх не знав, що сказати. Лише грубуватий полковник Павнд раптом ніби повернувся до життя. Він піднявся з крісла, вставив ув око монокль і промовив сипло, так ніби відвик користуватися своїм голосом:

— Ви хочете сказати, що хтось украв наші срібні виделки й ножі для риби?

Господар знову розвів руками, і в цю ж мить усі присутні зірвалися на ноги.

— Де офіціянти? — низьким і глухим голосом запитав полковник. — Вони всі тут?

— Так, усі, я це встиг помітити, — вигукнув молодий герцог, пропихаючись у центр групи. — Я завжди рахую їх, коли заходжу. Вони так смішно шикуються вздовж стіни.

— Так, але складно впевнено ствердити… — спробував заперечити містер Одлі.

— Я ж кажу вам, я чудово пам’ятаю, — збуджено повторив герцог, — тут ніколи не було більше ніж п’ятнадцять офіціянтів і якраз стільки було й сьогодні вранці. Ні більше, ані менше.

Господар повернувся до нього, все його тіло тремтіло.

— Ви говорите... ви стверджуєте... — заїкався він, — що ви бачили п’ятнадцять офіціянтів?

— Як і завжди, — підтвердив герцог, — а що в цьому особливого?

— Нічого, — сказав Левер, — та ви не могли бачити всіх офіціянтів. Один із них помер і лежить нагорі.

На якусь мить в кімнаті запанувала гнітюча тиша. Можливо, надприродне слово «смерть» вразило їх настільки, що кожен із цих нероб у цей момент зазирнув у свою душу й побачив, наскільки вона маленька, ніби зморщена горошина. Хтось, здається, герцог, сказав з ідіотським співчуттям багатія:

— Чи ми би могли чимось допомогти?

— У нього був священик, — відповів стурбований господар.

І, так ніби пролунала труба Страшного суду, всі вони подумали про таємничі відвідини. Кілька дуже неприємних секунд усім видавалося, що п’ятнадцятим офіціянтом була примара мертвяка. Їм зробилося неприємно тому, що примари були для них такою ж перешкодою, як і бідні. Та думка про срібло звільнила їх від заціпеніння. Полковник відштовхнув ногою стілець і попрямував до дверей.

— Друзі мої, якщо тут був п’ятнадцятий офіціянт, — сказав він, — то це означає, що саме він і був злодієм. Потрібно негайно замкнути парадний і чорний входи. Ось тоді ми й поговоримо. Двадцять чотири перлини клубу вартують того, щоб через них пометушитися.

Містер Одлі знову ніби засумнівався в тому, чи джентльмен повинен виявляти поспіх. Та, поглянувши, як герцог побіг униз сходами із завзяттям молодика, він попрямував за ним, хоча й більш поважно.

У цю мить на веранду вбіг шостий офіціянт і сказав, що знайшов купу тарілок з-під риби без будь-яких слідів виделок та ножів. Увесь натовп гостей та слуг разом збігли сходами й розділилися на два загони. Більшість рибалок попрямували за господарем у вестибюль. Полковник Павнд разом із головуючим, віце-президентом та двома-трьома членами клубу кинулись у коридор, котрий вів до кімнати офіціянтів, — правдоподібно, злодій біг саме так. Коли вони минали напівтемну гардеробну, то побачили в глибині низенький чорний силует, котрий ховався в тіні.

— Ей, послухайте, — крикнув герцог, — тут хтось проходив?

Низький чоловік не відповів прямо, а просто сказав:

— Можливо, я маю те, що ви шукаєте, джентльмени?

Вони здивовано й нерішуче зупинилися, а він сховався в темряві гардеробної й потім знову з’явився, тримаючи в обох руках блискучі срібні ножі та виделки, котрі виклав на прилавок цілком спокійно, ніби прикажчик, котрий показує зразки.

— Ви… Ви… — спробував, було, почати цілком розгублений полковник. Потім, звикнувши до темряви, він помітив дві речі: по-перше, низький чоловічок був у чорній сутані й не надто скидався на слугу і, по-друге, вікно в гардеробній було розбите, так ніби хтось поспіхом вистрибнув через нього.

— Надто цінна річ, щоб зберігати її в гардеробній, — завважив священик.

— То це ви… ви… то це ви вкрали срібло? — затинаючись, запитав містер Одлі, здивовано поглядаючи на священика.

— Якщо й украв, то, як бачите, все повертаю, — ввічливо відповів отець Бравн.

— Але вкрали не ви? — завважив полковник, вдивляючись у розбите скло.

— Правду кажучи, я його не крав, — сказав священик дещо гумористичним тоном і спокійно вмостився на стільці.

— Але ви знаєте, хто це зробив? — запитав полковник.

— Його справжнього імени я не знаю, — незворушно відповів священик. — Та я дещо знаю про його силу й дуже багато про його душевні сумніви. Його силу я відчув