Читати книгу - "Хрест із сапфірами"

— Покаявся, теж мені! — із зарозумілим сміхом вигукнув герцог Честерський.

Отець Бравн підвівся й заклав руки за спину.

— На вашу думку, це, напевно, дивно, — сказав він, — що злодій і гультіпака покаявся, тоді як багато заможних людей заціпеніли в мирській суєті й ніхто не має з цього ніякої користи? Якщо ви сумніваєтеся в практичній користі покаяння, то ось вам ваші ножі й виделки. Ви — «Дванадцять справжніх рибалок», і ось ваші срібні риби. Бачите, ви все ж зловили їх. А я — ловець людей.

— То ви спіймали злодія? — насупившись, запитав полковник.

Отець Бравн пильно подивився на його невдоволене суворе обличчя.

— Так, я спіймав його, — сказав він, — спіймав на невидимий гачок на невидимій волосіні, настільки довгій, що він може піти на кінець світу і все одно повернеться, якщо я смикну.

Запанувала тиша. Потім джентльмени повернулися на веранду, забравши срібло й обговорюючи з господарем дивну подію. А похмурий полковник залишився сидіти на бар’єрі, покусуючи кінчики темних вусів і похитуючи своїми довгими худими ногами. Врешті він спокійно звернувся до священика.

— Злодій був недурний, та, думаю, я знаю розумнішу людину.

— Так, він — розумна людина, — відповів отець Бравн, — та я не розумію, кого ви вважаєте розумнішим.

— Вас, — сказав полковник і засміявся. — Не хвилюйтеся, я не маю наміру ув’язнити злодія. Та я б віддав купу срібних виделок за те, щоб зрозуміти, як ви вплуталися в цю аферу і як вам вдалося відібрати у нього срібло. Я вважаю, що ви — найбільший сучасний хитрун у нашому сьогоднішньому товаристві.

Священику сподобалася похмура щирість військового.

— Звичайно, полковнику, — відповів він, посміхаючись, — я нічого не можу розповісти вам про цю людину та про його приватні справи. Та я не бачу перешкод, щоб розповісти вам перебіг подій, так, як я їх зрозумів.

З несподіваною легкістю він перестрибнув через бар’єр, всівся поруч із полковником Павндом, хитаючи своїми короткими ногами, як хлопчисько на плоті. Він почав свою розповідь настільки просто й невимушено, ніби розмовляв зі старим другом біля різдвяного вогню.

— Розумієте, полковнику, — сказав він, — мене зачинили в тій маленькій кімнаті, щоб я міг дещо написати, і я почув, як у коридорі пара ніг відтанцьовує такий дивний танець, котрий нагадує танок смерти. Спочатку було чути смішні дрібні кроки, ніби хтось ходив навшпиньки, потім було чути повільні впевнені кроки, кроки солідної людини, котра прогулюється з сигарою в роті. Та я готовий поклястися, що це були одні й ті ж ноги: вони йшли легко, потім важкувато, потім знову легко. Спочатку я прислухався з цікавости, навіщо одній людині знадобилося використовувати дві ходи. Одну ходу я знав, вона була подібна до вашої, полковнику. Це була хода джентльмена, котрий ситно поїв і прогулюється не тому, що чимось схвильований, а радше тому, що він — нетерплячий. Я подумав, що знаю й іншу ходу, лише ніяк не міг пригадати, кому вона може належати. Що ж це за таке створіння, знайоме мені з моїх подорожей, котре бігає навшпиньки в такому екстраординарному стилі? Потім я почув дзенькіт тарілок, і відповідь була ясна, ніби від св. Петра. Це була хода офіціянта, коли він, схилений уперед, з опущеними очима кулею летить накривати на стіл. Потім я понад хвилину роздумував. І мені здалося, що я побачив спосіб злочину, настільки чітко, ніби це я збирався його здійснити.

Полковник Павнд уважно подивився на священика, та безтурботний й задумливий погляд співрозмовника був спрямований на стелю.

— Злочин, — повільно сказав він, — подібний до витвору мистецтва. Не дивіться так здивовано, злочин — це зовсім не єдиний витвір мистецтва, котре виходить з пекельних майстерень. Та кожний істинний витвір мистецтва, божественний або ж диявольський, має одну незмінну особливість — його основа завжди проста, наскільки складним не було б виконання. Ось, наприклад, у «Гамлеті» постаті могильників, квіти божевільної дівчини, фантастичне вбрання Йорика, блідість примар і усмішка черепа — все це сплетене вінком для похмурої людини в чорному. Ось і в цій історії, — додав він, посміхаючись і злізаючи з бар’єра, — теж трагедія людини в чорному. В ній, так само, як і в «Гамлеті», багато різних нашарувань, наприклад, ваш клуб. Є мертвий офіціянт, котрий був там, де не міг бути. Є невидима рука, котра зібрала з вашого стола срібло й розчинилася в повітрі. Та кожен продуманий злочин, врешті-решт, базується на якомусь простому факті, в котрому немає нічого таємничого. Таємничість з’являється пізніше, щоб вести людину хибним шляхом. Це була велика, делікатна і (на перший погляд) прибуткова справа, побудована на тому простому факті, що вечірній одяг джентльмена нагадує одяг офіціянта — обидва носять чорний фрак. Решта — лише гра, і надзвичайно майстерна.

— Все-таки, — сказав полковник, спускаючись вниз і похмуро розглядаючи своє взуття, — я не впевнений, що зрозумів вас.

— Полковнику, — сказав отець Бравн, — мало того, я скажу вам, що цей архангел нахабства, котрий украв ваші виделки, прогулювався коридором разів двадцять під світлом усіх ламп, у всіх перед очима. Він не ховався по закутках, де його могли би запідозрити. Він постійно рухався освітленим коридором і, здавалося, всюди перебував, маючи на це право. Не питайте мене, як він виглядав — цієї ночі ви бачили його шість-сім разів. Ви з іншими достойними людьми чекали на обід у вітальні, в кінці коридору, біля самої веранди. І от, коли він проходив біля вас, джентльменів, він був офіціянтом, з опущеною головою, серветкою в руці, котрий стрімголов біжить виконувати свою роботу. Вибігав на веранду, поправляв щось на столі й поспішав назад, у напрямку контори й кімнати для офіціянтів. Та коли потрапляв на очі якомусь готельному клеркові або офіціянтові, то відразу і виглядом, і манерами перетворювався на іншу людину. Він прогулювався поміж слугами з тією відчуженою зухвалістю, котру вони звикли бачити у своїх патронів. Для них це не було новизною, що елегантний гість під час обіду проходжується по всьому будинку, ніби звір у зоопарку. Вони знали, що саме звичка прогулюватися де заманеться вирізняє багатіїв з-посеред інших. Коли йому надокучала прогулянка коридором, він повертався й знову проходив повз контору. В тіні гардеробної арки він, ніби з допомогою чарівної палички, змінювався й знову, вже як улесливий офіціянт, біг до «Дванадцяти справжніх рибалок». Хіба джентльмен звертатиме увагу на офіціянта? І хіба може прислуга запідозрити джентльмена, котрий прогулюється коридором? Раз чи два він зробив ще