Читати книгу - "На волю!"

— Вона хоче, щоб чатові чекали під Великим Сикомором, аж доки вона не приєднається до них у сонцепіку. Здається, десь там тинялися кілька котів із Тіньового Клану. Синьозірка хоче все перевірити.

— Тобі краще вирушати, — нагадав Вогнелап.

— Мисливські угіддя Вітряного Клану не так уже й далеко звідси. Ще є час, — запевнив Сіролап. — І, гадаю, мені слід допомогти тобі після того, як ти через мене втратив оту мишу.

— Неважливо, — нявкнув Вогнелап. — Знайду ще одну. День такий теплий, що їх тут має бути вдосталь.

— I то правда. Але тобі все одно треба буде їх спіймати, — Сіролап заходився чистити пазурі передньої лапи, замислено згризаючи звідти бруд. — Це, знаєш, може тривати і до сонцепіку. А може — навіть і до заходу.

Вогнелап кивнув без особливого захвату, слухаючи, як бурчить у нього в животі. Ймовірно, доведеться зробити три-чотири вилазки, щоб вполювати достатньо здобичі. Перш ніж він нарешті зможе поїсти, на небі уже з’явиться Срібносмуга.

Сіролап пригладив вуса.

— Я допоможу тобі на початку. Зрештою, це я тобі винен. Думаю, ми встигнемо спіймати кількох водяних щурів, перш ніж мені доведеться йти.

Вогнелап вирушив услід за Сіролапом угору за течією, радий його товариству і допомозі. Запах лисиці, що досі висів у повітрі, раптом посилився. Вогнелап закляк.

— Ти це відчуваєш? — запитав він.

Сіролап зупинився і теж принюхався.

— Лисиця. Так, я ще раніше її внюхав.

— А зараз цей запах тобі часом не посвіжів? — запитав Вогнелап.

Сіролап знову принюхався.

— Твоя правда, — пробурмотів він, стишивши голос. Сіролап поволі повернув голову у напрямку чагарів, які росли попід деревами по той бік річки. — Глянь! — прошепотів він.

Вогнелап глянув. Поміж кущів рухалося щось руде і волохате. Воно вийшло з чагарів на узлісся, і Вогнелап побачив присадкувате тіло, яке відливало червоним у зблисках сонця. Воно мало дуже пухнастий хвіст і вузьку довгу морду.

— То це і є лис? — прошепотів Вогнелап. — Яке ж у нього потворне рило!

— І не кажи, — погодився Сіролап.

— Знаєш, я одного такого переслідував, коли ми вперше… зустрілися.

— Радше то він тебе переслідував, дурню! — засичав Сіролап. — Ніколи не вір лисам. Виглядає як пес, поводиться як кіт. Мусимо попередити королев, що він вдерся на наші землі. Лисиці нічим не кращі за борсуків: і ті, і інші можуть вбити кошенят. Я радий, що ти не став задиратися з тим, якого зустрів тоді. Він би такого шкета, як ти, і від миші не відрізнив.

Вогнелап здавався ображеним, тож Сіролап додав:

— Хоча зараз у тебе значно більше шансів. Синьозірка, напевне, пошле вояцький патруль, щоб його злякати. Ну, аби заспокоїти королев.

Лис не помітив їх, тож двоє новаків продовжили свій шлях уздовж струмка.

— Добре, а як виглядає борсук? — запитав Вогнелап, уважно до всього принюхуючись.

— Чорно-білий, з короткими лапами. Ти впізнаєш його, коли зустрінеш. У борсуків паскудний характер, але вони дуже незграбні. Не так люблять нападати на ясла, як лисиці, але кусаються просто несамовито. Як думаєш, звідки у старого Куцохвоста взялось його ім’я? Він і на дерево вилізти не може, тому що борсук відчикрижив йому хвоста!

— А чому так?

— Боїться впасти. Коту потрібен хвіст, якщо він хоче приземлитися на лапи. Хвіст допомагає перекидатися в повітрі.

Вогнелап кивнув на знак розуміння.

Як і передбачав Вогнелап, полювалося того дня добре. Невдовзі Сіролап уже схопив мишку, а Вогнелап спіймав дрозда. Він убив його миттєво. Не було часу відпрацьовувати навички полювання зараз, коли в таборі їх чекало стільки голодних ротів. Вогнелап накидав на здобич землі, щоб сховати її від хижаків до свого повернення.

Раптом перед ними гулькнула білка.

Вогнелап перший зірвався з місця:

— За нею! — крикнув він, з усіх сил біжучи навпростець пружним лісовим ґрунтом. Сіролап не відставав.

Вони так само раптово загальмували, коли білка стрімголов шуснула у дупло берези.

— Втратили! — розчаровано прогарчав Сіролап.

Відсапуючись, обоє котів спинилися, щоб перевести подих. Їх здивував їдкий запах, що зненацька вразив котячі роти і носи.

— Громошлях! — нявкнув Вогнелап. — Я й не думав, що ми забралися так далеко.

Коти рушили вперед і виглянули з лісу на величезний темний шлях. Це вперше вони були тут самі. Гарикання тих галасливих потвор досі відлунювало над твердою поверхнею. Обидва коти нерухомо втупилися кудись просто перед собою.

— Так-с, — форкнув Сіролап. — А ті потвори справді смердять!

Вогнелап прищулив вуха на знак згоди. Від смороду у нього вже почало дерти в горлі.

— Ти коли-небудь бував потойбіч Громошляху?

Сіролап похитав головою.

Вогнелап ступив крок із підліску. Дерева від Громошляху відмежовувала смуга маслянистої трави. Він поволі вийшов на неї і відразу відсахнувся, коли повз нього промчала смердюча потвора.

— Егей! Що ти робиш? — нявкнув Сіролап.

Вогнелап не відповів. Він вичекав, доки на виду не зосталось жодної потвори. Тоді знову кинувся вперед, навпростець через траву, до самісінького краю дороги. Він обережно простягнув лапу і доторкнувся до неї. Дорога була тепла, ніби липка, зігріта сонцем. Він підвів очі і глянув на ліс потойбіч Громошляху. Чи це чиїсь очі спалахнули на іншому боці? Він принюхався до повітря, але не відчув нічого, окрім смороду великого сірого шляху. Очі потойбіч все так само сяяли у тінях. Тоді повільно кліпнули.

Тепер Вогнелап був певен: то був вояк Тіньового Клану, і він дивився прямісінько на нього.

— Вогнелапе!

Вогнелап підстрибнув і від Сіролапового голосу, і від здоровенної потвори, вищої за дерева, яка прогримкотіла перед його носом. Вітер, який вона здійняла, заледве його не перекинув. Повернувшись, Вогнелап чимдуж дременув назад до лісу.

— Ти мишоголовий дурень! — кинув Сіролап. Його вуса тремтіли від страху та люті. — Що це ти зробив?

— Мені стало цікаво, який він — Громошлях, — пробурмотів Вогнелап. Його вуса також тремтіли.

— Ходімо, — різко прошипів Сіролап. — Забираймося геть.

Вогнелап рушив за Сіролапом, який попрямував назад до лісу. Коли вони нарешті відійшли на безпечну відстань від Громошляху, Сіролап спинився перевести дух.

Вогнелап усівся і заходився вилизувати скуйовджене хутро.

— Здається, я бачив вояка Тіньового Клану, — нявкнув він, умиваючись. — У лісі потойбіч Громошляху.

— Вояк Тіньового Клану? — перепитав Сіролап, широко розплющивши очі. — Справді?

— Я майже певен.

— Ну, тоді добре, що та потвора з’явилася саме тоді, коли з’явилася, — зауважив Сіролап. — Де один вояк Тіньового Клану, там неодмінно ще кілька, а ми їм поки що не суперники. І краще нам звідси вибиратися, — він підвів погляд на сонце, яке висіло просто над їх головами. — Та й мені треба рухатися, якщо я хочу вчасно перестріти чатових. Побачимося.

Сіролап розчинився