Читати книгу - "Престиж"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У 1892 році я знайшов те, що шукав. Це сталося випадково, і рішення визрівало доволі довго.
У лютому вищезазначеного року до Лондону приїхав винахідник на ім’я Нікола Тесла. Він мав намір ознайомити громадськість зі своїми новими відкриттями в галузі електрики. Уродженець якоїсь балканської країни — чи то Сербії, чи то Хорватії,— Тесла, за свідченнями журналістів, розмовляв із жахливим акцентом, проте це не заважало йому готуватися прочитати цикл лекцій представникам наукової спільноти. Подібні заходи — звичне явище для Лондону, тож я рідко звертаю на них увагу. Але виявилося, що в Америці містера Теслу вважали суперечливою постаттю — він брав участь у всіх наукових диспутах про природу й використання електроенергії, що широко висвітлювалися в газетах. Саме з цих статей я запозичив деякі ідеї.
Мені був конче потрібен особливий сценічний ефект, який, з одного боку, посилив би враження від «Транспортування людини», а з іншого — приховав би техніку виконання. Як повідомляли в новинах, Тесла вмів генерувати високу напругу, що призводила до появи іскор і спалахів, але не завдавала опіків.
Містер Тесла повернувся до США, але його лекції справили неабиякий вплив на суспільство. Заможні люди з Лондону та інших міст почали потроху споживати електроенергію. Електропостачання було незвичним явищем, про яке часто згадували в новинах у таких контекстах — завдяки йому було виконано якесь завдання чи вирішено якусь проблему. Трохи згодом до мене долетіли чутки, що Енджер замислив поставити свою версію «Транспортування людини», і тоді я вирішив учергове змінити свій номер. Я збагнув, що буде нескладно використати електроенергію, і взявся шукати потрібні мені речі на віддалених полицях спеціалізованих крамниць. Зрештою мій конструктор Томмі Елборн допоміг мені розробити апаратуру. Подальшими роками я вдосконалював її, доповнював новими деталями, але, попри всі труднощі, 1896 року номер під назвою «Нове
транспортування людини» закріпився в моєму репертуарі. Він викликав справжній ажіотаж, значно підвищив касові збори й породив чимало теорій про таємницю його виконання (жодна з них не відповідала дійсності). Мій коронний трюк супроводжувався сліпучим електричним спалахом.
ХХ
Відступлю трохи назад. У жовтні 1891 року я одружився з Сарою Гендерсон, з якою познайомився на благодійному вечорі в нічліжці Армії Спасіння в Альдґейті. Дівчина була однією з волонтерок. Так склалося, що в антракті ми з нею пили чай і невимушено балакали. Мої карткові фокуси розвеселили її, і вона жартома запропонувала мені зустрітися наодинці й повторити їх, аби дати їй можливість розгледіти, як це робиться. Вона була такою юною і гарною, що я погодився й отримав неймовірне задоволення, побачивши в її очах щирий подив.
Тоді я показав їй фокуси вперше і востаннє. Між нами виникли почуття, і ми швидко забули про мої професійні навички. Ми почали зустрічатися і невдовзі освідчилися одне одному в коханні. Сара не мала жодного стосунку до театрів чи мюзик-холів. Вона походила з поважної родини й вчинила дуже сміливо, обравши мене. Коли батько Сари пригрозив позбавити її спадщини (і зрештою здійснив свою погрозу), вона залишилася відданою мені.
Після весілля ми перебралися до мебльованих кімнат у Бейсвотері. Незабаром мені посміхнулася фортуна, і я став відомим. У 1893 році ми придбали великий будинок у Сент-Джонс-Вуді, де мешкаємо донині. Того ж року моя дружина народила близнят — Ґрема та Гелену.
Я завжди намагався розмежовувати особисте і професійне життя. В описаний мною період я вів свої справи в конторі й майстерні на Елджин-авеню. Виїжджаючи на гастролі за кордон чи до віддалених британських містечок, я не брав Сару з собою. Коли ж я виступав у Лондоні або готував нову програму, я мирно жив зі своєю родиною.
Затишок домашнього вогнища мав особливу цінність, зважаючи на події, що сталися трохи згодом.
Чи варто мені продовжувати?
ХХІ
Гадаю, так. Треба продовжити. Здається, я здогадуюсь, що маю на увазі.
ХХІІ
Я розмістив оголошення в театральних журналах про пошук асистентки, оскільки моя тодішня помічниця, Джорджина Гарріс, мала ось-ось вийти заміж. Мене завжди лякали проблеми, пов’язані з появою нового члена трупи, тим паче такого важливого, як сценічний асистент. Отримавши листа від Олів Венскомб і заявку на співбесіду, я був не в захваті від такої кандидатки й доволі довго не відповідав.
У листі зазначалося, що їй двадцять шість років, а я волів би обрати молодшу дівчину. Вона писала, що починала як професійна танцівниця, а згодом спробувала себе в ролі асистентки фокусників. Чимало ілюзіоністів наймають танцівниць, бо їх улаштовують гнучкі треновані тіла. Натомість я надавав перевагу тим, хто мав досвід участі в ілюзіоністських номерах, а не тим, хто хапається за першу-ліпшу роботу. Так склалося, що лист Олів надійшов тоді, коли було важко знайти досвідчену асистентку, і зрештою я призначив їй зустріч.
Працювати асистенткою ілюзіоніста — завдання непросте, і геть не всі дівчата спроможні на це. Фізичні дані мають відповідати певним вимогам. Само собою, молодість — обов’язкова умова. Якщо дівчина не наділена вродою від природи, її обличчя має бути привабливим під гримом. Крім того, потрібне струнке, гнучке й сильне тіло. Їй доведеться завмирати на кілька хвилин, згинатися, стояти навколішках чи лежати в тісному ящику, а після виходу на сцену мати цілком розслаблений і задоволений вигляд. Головна умова — готовність беззастережно виконувати незвичні накази чи дивні примхи її працедавця, що втілює свої фантазії в життя.
Співбесіда з Олів Венскомб відбулася там, де було заведено,— у моїй студії на Елджин-авеню. Тут, серед розкиданих ящиків, дзеркальних кубів і задрапірованих схованок, більшість моїх професійних секретів стають доступними іншим людям. Хоча я ніколи не ділився подробицями зі своїми помічниками (за винятком тих випадків, коли не міг обійтися без підтримки), я чітко давав їм зрозуміти, що кожен фокус має логічне пояснення і всі мої дії є обґрунтованими. Під час виконання деяких трюків, включно з тими, що входять до мого репертуару, використовувалися ножі, мечі або вогнепальна зброя, що могло видатися публіці доволі небезпечним. Зокрема «Нове транспортування людини», що супроводжується електричними спалахами й клубами диму, щоразу страшенно лякає глядачів перших шести рядів. Проте я хотів, аби всі мої асистенти почувалися в безпеці. Єдиним номером, чию таємницю я ретельно зберігав, залишався вищезазначений «Нове транспортування людини»; його особливості приховувалися навіть від асистентки, яка перебувала зі мною на сцені перед самісіньким початком.
Звідси випливає, що я — так само, як і більшість сучасних ілюзіоністів,— працюю не сам. Окрім сценічних асистентів, я розраховував на Томаса Елборна, мого незамінного конструктора, а також — на двох найнятих ним молодих підмайстрів, які допомагали виготовляти реквізит і тримати його в порядку. Томас був зі мною фактично від самого початку моєї кар’єри. Раніше він працював на Маскелайна, в Єгипетському мюзик-холі.
Томас Елборн знав мою найзаповітнішу таємницю; це було необхідно для нашої роботи. Але я довіряв йому; це було необхідно для нашої роботи. Я описую наші стосунки якомога простіше, аби передати сутність моєї безумовної довіри. Томас усе життя співпрацював з ілюзіоністами й давно нічому не дивувався. Майже всіма своїми знаннями про магію я так чи інакше завдячую йому. Однак за довгі роки нашого
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Престиж», після закриття браузера.