Читати книгу - "Хранителі смерті, Тесс Геррітсен"

— То яке її походження? — запитала Мора.

Робінсон завагався.

— Цього я не можу сказати. Але це не автентична робота хіваро.

Затягнутими в рукавички руками Мора взяла зі стола тсантсу. Вона й раніше тримала у долонях відрубані людські голови, але ця, без черепа, була тривожно легка — сама оболонка з висушеної шкіри й волосся.

— Навіть стать неможливо точно встановити, — сказав Робінсон. — Утім ці риси, хай і спотворені, мені здаються жіночими. Надто витончені для чоловіка.

— Згодна, — підтвердила Мора.

— А колір шкіри? — спитала Джейн. — Можемо визначити расу?

— Ні, — розвів руками Робінсон. — Під час висушування шкіра темнішає. Це цілком могла бути біла людина. А без черепа, без можливості зробити рентген зубів, я не можу сказати, якого віку.

Мора перевернула тсантсу, подивилася в шийний отвір. Було незатишно бачити там порожнечу, а не хрящі та м’язи, трахею, стравохід. Шия наполовину запала, приховуючи темну порожнину. Раптом Морі згадався розтин Мадам Ікс. Вона пригадала суху печеру рота, блиск металу в горлі. І шок, який відчула, побачивши сувенірний картуш. Чи не лишив убивця підказки у рештках цієї жертви?

— Можна ще світла? — спитала вона.

Джозефіна перевела до неї збільшувальну лампу, Мора спрямувала промінь у порожнину. У вузькому отворі виднілася бліда маса.

— Схоже на папір, — сказала вона.

— Це цілком звично, — мовив Робінсон. — Іноді всередину пхали зібгані газети, щоб голова не втратила форми під час перевезення. Якщо газета південноамериканська, принаймні ми щось дізнаємося про походження тсантси.

— Маєте пінцет?

Джозефіна дістала пінцет із шухляди стола, передала їй. Мора ввела його в отвір, підчепила те, що було всередині. Обережно витягла зібгану газетну сторінку. Розгладивши її, побачила не іспанські, не португальські, а англійські слова.

— «Індіо Дейлі Ньюз»? — Джейн стривожено пирхнула. — Це ж Каліфорнія.

— І погляньте на дату. — Мора вказала на верх сторінки. — Газеті лише двадцять шість років.

— Однаково, голова може бути значно старшою, — сказав Робінсон. — Газету могли помістити туди пізніше, для транспортування.

— Але дещо це підтверджує, — підняла голову Мора. — Ця голова не належала до колекції музею. Це може бути інша жертва, така ж нещодавня, як…

Вона замовкла, раптом зосередившись на Джозефіні.

Молода жінка пополотніла. Мора вже бачила таку нездорову блідість на обличчях молодих копів, які вперше спостерігали за розтином, і знала, що це зазвичай віщує біг до вмивальника або ж падіння на найближчий стілець. Джозефіна не зробила ані одного, ані іншого — просто розвернулася й вийшла геть.

— Я гляну, як вона. — Доктор Робінсон зняв рукавички. — Поганий у неї вигляд.

— Я подивлюся, — зголосився Фрост і пішов слідом за Джозефіною.

Навіть коли двері зачинилися, доктор Робінсон дивився на них, наче вагаючись, чи не піти йому також.

— Маєте записи двадцятишестирічної давнини? — запитала Мора. — Докторе Робінсон?

Збагнувши, що вона назвала його ім’я, археолог розвернувся до неї.

— Перепрошую?

— Двадцять шість років тому, це дата на газеті. Маєте документацію того періоду?

— А. Так, маємо книгу обліку сімдесятих-вісімдесятих. Але не пригадую, щоб там була тсантса. Якщо вона надійшла саме тоді, то зареєстрована не була. — Він перевів погляд на Саймона. — Ви не пригадуєте?

Саймон утомлено похитав головою. Він мав виснажений вигляд, наче за останні пів години став на десять років старший.

— Я не знаю, звідки ця голова, — відповів він. — Не знаю, хто поклав її за ту стіну, і навіщо.

Мора подивилася на висушену голову, очі й вуста якої були навіки закриті, і м’яко мовила:

— Схоже, хтось збирає власну колекцію.

9

Джозефіна прагнула залишитися сама, але не могла придумати, як увічливо позбутися детектива Фроста. Він пішов за нею нагору, до її кабінету, і тепер стояв на порозі, стривожено дивлячись на неї. У нього були м’які очі й добре обличчя, а скуйовджене біляве волосся нагадувало про двох хлопчаків-близнюків, яких вона часто бачила на сусідньому дитячому майданчику. Менше з тим, він був із поліції, а поліція її лякала. Не треба було так тікати з кімнати, привертати до себе увагу. Але один погляд на ту газету був наче удар кулака, від якого перехопило подих, який збив з ніг.

«Індіо, Каліфорнія. Двадцять шість років тому.

Місто, в якому я народилася. Рік, коли я народилася».

Ще один моторошний збіг з її минулим. Вона не розуміла, як це можливо. Їй потрібен був час це обміркувати, зрозуміти, чому стільки старих потайних зв’язків із її життям ховаються у підвалі похмурого музею, в якому вона знайшла роботу. «Наче саме моє життя, моє минуле зберігаються в цій колекції». Подумки шукаючи пояснення, вона мусила усміхатися й підтримувати розмову з детективом Фростом, який відмовлявся піти від її дверей.

— Вам уже краще? — спитав він.

— Просто голова запаморочилася. Певно, низький рівень цукру в крові. — Джозефіна відкинулася на спинку стільця. — Не треба було пропускати сніданок.

— Може, принести вам кави, чи ще чогось?

— Ні, дякую.

Вона спромоглася усміхнутися, сподіваючись, що цього йому вистачить і він піде своєю дорогою. Натомість, він увійшов до її кабінету.

— Ця газета щось особливе для вас значила? — спитав Фрост.

— Що ви маєте на увазі?

— Просто помітив, що ви злякалися, коли докторка Айлс розгорнула сторінку, і ми побачили, що вона з Каліфорнії.

«Він спостерігав за мною. І досі спостерігає».

Не можна показувати йому, як близько вона до справжньої паніки. Поки не піднімаєш голови, поки тримаєшся на периферії і граєш роль тихої музейної співробітниці, поліція не матиме причин дивитися у твій бік.

— Справа не лише в газеті, — сказала вона. — Уся ця ситуація моторошна. Мертві тіла і частини тіл у цій будівлі… Для мене музей — це святилище. Місце науки й споглядання. А я тепер почуваюся так, наче працюю в будинку жахів, тільки й питаю себе, коли з’явиться наступна частина тіла.

Детектив співчутливо усміхнувся — хлопчакуватий, зовсім не схожий на поліцейського. Вона оцінила, що йому має бути років тридцять п’ять, але щось у ньому було таке, від чого він здавався значно молодшим, навіть недосвідченим. Утім, побачивши обручку в нього на пальці, жінка подумала: «Ось іще одна причина тримати його подалі від себе».

— Якщо чесно, це місце й без того доволі моторошне, — сказав Фрост. — Усі ті кістки на третьому поверсі…

— Тим кісткам по дві тисячі років.

— Невже від цього вони стають менш бентежними?

— Вони набувають історичного значення. Розумію, здається, що це не така вже й різниця. Але плин часу якимось чином додає смерті відстороненості, чи не так? На противагу Мадам Ікс, з якою ми, в принципі, могли б бути знайомі. — Вона замовкла, відчула, як по спині пробіг холодок. І тихо додала: — З давніми мерцями простіше мати справу.

— Певно, вони радше подібні до кераміки та скульптур.

— До певної міри. — Вона усміхнулася. — І що більше пилу, то краще.

— Ось що вас приваблює?

—