Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"

як один із Козирів виявився чимось на кшталт пастки, мені більше не хотілося з ними бавитися. Невдовзі я уважніше роздивлюся щоденник, але, на перший погляд, він був надто суб’єктивним і не зміг би мені сильно допомогти. Я вирішив, що варто знову повернутися до Мелмана і все перевірити ще раз. Раптом я щось там пропустив? Потім мені потрібно буде знайти Люка. Може, він мені розкаже щось, хай навіть трохи, що може виявитися цінним для мене. Так...

Я зітхнув і потягнувся. Не зводячи очей із річки, допив свій чай. Провів Фракір над жменею грошей, вибрав достатньо змінених монет належної чеканки і заплатив за обід. Після цього я знову вийшов на дорогу. Час повертатися.

5

У світлі пізнього пообіддя, пробігаючи вулицею, я спинився біля своєї машини. Мені ледве вдалося її упізнати. Автомобіль вкривали пил, попіл і водяні патьоки. То скільки ж мене не було? Я не намагався вирахувати часового коефіцієнта між там і тут, але машина мала такий вигляд, неначе вона простояла під відкритим небом понад місяць. Проте вона видавалася неушкодженою. Її не розтрощили і...

Я перевів погляд з капота вгору. Будівлі, де розташовувалася компанія «Склади Брута» і мешкав покійний Віктор Мелман, більше не існувало. На розі височів тільки обгорілий і зруйнований каркас споруди. Вціліли ще дві стіни. Я попрямував туди.

Наближаючись, я розглядав те, що лишилося. Обвуглені рештки будівлі — остиглі та непорушні. Сірі смуги та напівпрозорі кола кіптяви свідчили, що вода, яку вилили пожежники, уже встигла випаруватися. Запах попелу здавався слабким.

«Невже це я розпочав пожежу, з того вогника у ванній?» — запитував себе. Але ж моє полум’я було маленьким і мало чіткі межі. Жодних ознак поширення також не спостерігалося.

Доки я розглядав руїни, повз мене прошмигнув хлопчисько на зеленому велосипеді. За кілька хвилин він повернувся і зупинився за десять футів від мене. На вигляд йому було років десять.

— Я бачив це, — заявив він. — Я бачив, як воно горіло.

— А коли це трапилося? — запитав я.

— Три дні тому.

— Чи відомо, як почалася пожежа?

— Щось на складі, щось легко...

— Легкозаймисте?

— Ага, — погодився він і беззубо всміхнувся. — Певно, підпал. Щось там зі страхуванням.

— Справді?

— Угу. Тато казав, що справи у них, певно, йшли кепсько.

— Таке часто трапляється, — мовив я на те. — Чи ніхто не постраждав від пожежі?

— Кажуть, що художник, який мешкав нагорі, засмажився живцем, бо ніхто його не може знайти. Але й кісток нема. Гарна видалася пожежа. Довго горіла.

— А це трапилося вдень чи вночі?

— Уночі. Я дивився звідтіля, — він вказав назад через дорогу — у напрямку, звідки я прийшов. — Багацько води вилити довелося.

— А ти не бачив, щоб хтось вибігав з будівлі?

— Ні, — відказав малий. — Я почав дивитися вже після того, як вона добряче вигоріла.

Я кивнув і повернувся до машини.

— Як гадаєте, у тій пожежі набої вибухнули б, правда? — запитав він.

— Так, — відказав я.

— Але цього не трапилося.

Я розвернувся.

— Що ти маєш на увазі?

Він уже порпався в кишені.

— Ми з друзями гралися тут учора, — пояснив він, — і знайшли жменьку патронів.

Він розкрив долоню і показав кілька металевих предметів. Коли я рушив до нього, хлопчик присів навпочіпки й поклав один із набоїв на тротуар. Раптом він простягнув руку, схопив найближчу каменюку та замахнувся.

— Ні! — заволав я.

Каменюка вдарила гільзу, але нічого не трапилося.

— Ти ж міг так поранитися... — почав я, але він мене перервав.

— Та нє. Це гівно нізащо не вибухне. Ту рожеву штуку навіть підпалити неможливо. Маєте сірник?

— Рожева штука? — перепитав я, коли хлопчик забрав камінця, демонструючи розбиту гільзу й тоненький потічок рожевого порошку.

— Ось це, — вказав він. — Дивно, правда? Я гадав, що порох — сірий.

Я став навколішки і доторкнувся до речовини. Розтер її між пальцями. Понюхав. Навіть скуштував. Але не міг сказати, що це в біса таке.

— Гадки не маю, — відказав малому. — Навіть не горить, кажеш?

— Нєа. Ми насипали трохи на газетку і підпалили. Воно розплавилося та витекло, ось і все.

— А маєш кілька запасних?

— Ну... так.

— Я дам тобі за них бакс, — запропонував я.

Він знову вищирився беззубим ротом, щойно його рука зникла в кишені джинсів. Я прогнав Фракір по дріб’язку з усіляких Тіней і витягнув з купи долар. Забравши гроші, малий дав мені два посмуговані сажею патрони калібру .30-30[21].

— Дякую, — сказав він.

— Прошу. Тут є ще щось цікаве?

— Нєа. Решта — тільки попіл.

* * *

Я сів у машину і поїхав. Відігнав її до першої ж автомийки, адже двірники тільки розвозили бруд по вітровому склу. Доки гумові мацаки тягнулися до мене крізь море піни, я перевірив, чи лишилася в мене коробка з сірниками, яку дав Люк. Лишилася. Добре. Я бачив на вулиці таксофон.

— Вітаю. Мотель «Нью-Лайн», — відповів молодий чоловічий голос.

— Кілька днів тому у вас зупинявся Лукас Рейнард, — сказав я. — Хочу дізнатися, чи не залишав він для мене повідомлення. Мене звати Мерль Корі.

— Хвилинку, — пауза. Шурхіт. А тоді: — Так, лишав.

— Про що там ідеться?

— Це запечатаний конверт. Мені б не хотілося...

— Гаразд, я заїду.

Я знайшов власника голосу за столом у вестибюлі. Представився і попросив конверт. Адміністратор, худорлявий блондин з колючими вусами, з хвильку дивився на мене, а тоді мовив:

— Ви побачитеся з містером Рейнардом?

— Так.

Він відкрив шухлядку і витягнув маленький, але пухкий коричневий конверт. На ньому було зазначено ім’я Люка і номер його кімнати.

— Він не залишив нам адреси, — пояснив адміністратор, відкриваючи конверт. — Прибиральниця знайшла цей перстень на поличці у ванній, коли він уже виїхав. Передасте йому?

— Звісно, — відказав я, взявши перстень.

Я вмостився ліворуч, у зоні відпочинку. Перстень, прикрашений синім каменем, виблискував рожевим золотом. Я не міг пригадати, чи бачив його на руці Люка. Я вирішив поносити перстень, доки не віддам його Люку, тож надів прикрасу на підмізинний палець лівої руки — вона бездоганно сіла.

Я розгорнув