Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мерлю,
Прикро, що не вдалося повечеряти. Я чекав.
Сподіваюся, все гаразд. Зранку я їду до Альбукерке.
Лишуся там на три дні. Потім до Санта-Фе ще на три.
В обох містах зупинятимуся у «Гілтоні». Хотів би про дещо з тобою поговорити. Будь ласка, вийди на зв’язок.
Люк.
Гм. Я зателефонував своєму турагенту і дізнався, що зможу сісти на післяобідній літак до Альбукерке, якщо покваплюся. Оскільки мене цікавила розмова віч-на-віч, а не телефонний дзвінок, я віддавав перевагу цій ідеї. Зупинився біля агентства, забрав квиток, розрахувався за нього готівкою, поїхав до аеропорту, де припаркував машину і подумки попрощався з нею. Навряд чи ми ще колись побачимося. Зваживши у руці рюкзак, я попростував до термінала.
Переліт минув легко й м’яко. Дивлячись, як зникає земля піді мною, я знав, що певний етап мого життя підійшов до завершення. Як і багато чого іншого, він виявився зовсім не таким, як мені хотілося б. Я гадав, що або швиденько владнаю справу з Б, або взагалі забуду про неї. Потім я планував навідати людей, яких давно хотів побачити, і побувати в кількох цікавих місцях. Після цього я мав помандрувати крізь Тінь, щоб запустити фінальну перевірку Колеса-Привида, і вирушити до приємнішого полюса свого буття. Але тепер мої пріоритети змінилися: все тому, що Б і смерть Джулії якось пов’язані між собою, а ще тому, що звідкілясь із Тіні втрутилася сила, якої я не розумів.
Остання думка найбільше ятрила мені душу. Невже я копав собі могилу і наражав друзів та родичів на небезпеку винятково через власну пиху? Мені хотілося владнати все самостійно, та чим більше я міркував, тим більше вражався силам, з якими зіткнувся, і переймався через брак знань про Б. Нечесно приховувати інформацію від інших — особливо якщо вони також у небезпеці. Та мені б хотілося розібратися з усім самостійно і вручити розгадку як подарунок. Можливо, я так і зроблю, але...
Дідько. Я мав розповісти їм. Якщо Б дістанеться до мене, а тоді переорієнтується на рідню, то її потрібно попередити. І хоча це мені абсолютно не подобалося, та сказати це я мусив.
Я нахилився вперед, і моя рука зависла над рюкзаком під сидінням переді мною. Я вирішив, що шкоди не буде, якщо я зв’яжуся з ними після розмови з Люком. Я ж тепер не в місті, тому, можливо, небезпека мені не загрожує. Існувала ймовірність отримати підказку чи дві від Люка. Якщо вже розповідатиму їм цю історію, то варто знати якомога більше. Можна трішки й зачекати.
Я зітхнув. Замовив у стюардеси чогось випити. Машиною дорога до Альбукерке зайняла б надто багато часу. Не вдалося б і рушити навпростець через Тінь, адже я не бував у тому місці раніше, а тому просто не зміг би його знайти. Прикро. Мені б там знадобилася машина, бо Люк, напевно, уже в Санта-Фе.
Зробивши кілька ковтків, я поглянув на обриси хмар. Їхні силуети цілком відповідали моєму настрою, тому я просто дістав книжку та занурився в читання, аж доки літак не пішов на зниження. Коли я знову зиркнув в ілюмінатор, краєвид обмежували гірські хребти. Тріскучий голос запевнив мене, що погода приємна. Я подумав про батька.
* * *
Я вийшов з термінала, проминув подарункову крамницю, переповнену індіанськими прикрасами, мексиканськими горщиками та яскравими сувенірами, знайшов телефон і зв’язався з місцевою філією «Гілтона». Дізнався, що Люк уже виписався звідти. Тоді я зателефонував до «Гілтона» в Санта-Фе — там друзяка вже зареєструвався. Але коли адміністратор набрав його для мене, старого знайомця не було в номері. Потім я забронював кімнату для себе і повісив слухавку. Жінка за інформаційною стійкою повідомила, що за пів години я можу сісти на автобус до Санта-Фе, і відправила мене в напрямку каси — купити квиток. Я десь читав, що Санта-Фе — одна з небагатьох столиць штатів, де нема великого аеропорту.
Доки ми прямували на північ по трасі 1-25, десь поміж видовжених тіней неподалік від гір Сандія[22], Фракір ледь стиснула моє зап’ястя, а потім за мить відпустила. Знову. І ще раз. Я швидко роззирнувся невеличким автобусом, вишукуючи джерело потенційної небезпеки, про яке мене щойно було попереджено.
Я сидів у задній частині автобуса. Попереду вмостилася пара середнього віку, яка розмовляла з техаським акцентом. Вбрання цих людей рясніло величезною кількістю срібних прикрас із бірюзою. Посередині розташувалися три літні пані, які теревенили про нью-йоркські справи. По інший бік проходу сиділа молода пара, яку не цікавив ніхто, крім них самих; двоє юнаків з тенісними ракетками сиділи по діагоналі позаду від закоханих, базікаючи про коледж; позаду розташувалася черниця, яка читала. Я знову визирнув у вікно, але ні на дорозі, ні на узбіччі нічого особливо загрозливого не помітив. А привертати до себе увагу, неминучу при застосуванні будь-якого методу сканування простору, мені не хотілося.
Тож я промовив єдине слово на тарі й потер зап’ястя. Попередження припинилися. І хоча решта мандрівки минула без жодних пригод, поведінка Фракір непокоїла мене. Та я знав, що іноді трапляється й хибна тривога, закладена в саму суть нервової системи. Я дивився на червоний глинистий сланець, на червоно-жовті смуги землі обабіч нього, на мости понад ярами, далекі гори й близькі схили, поцятковані їстівними соснами, — і міркував. Б? Невже Б десь тут, причаївся, спостерігає і вичікує? А якщо й так, то чому? Чи не могли б ми просто посидіти за келихом пива й обговорити проблему? Певно, це ґрунтується на якомусь непорозумінні.
Я, звісно, підозрював, що справа зовсім не в непорозумінні. Але було б значно комфортніше просто знати, що відбувається, навіть якщо не можна всього й одразу владнати. Я б навіть за пиво заплатив.
Світло призахідного сонця злилося з яскравими спалахами на снігових вершинах Санґре-де-Крісто[23], коли ми в’їхали до міста. Тіні ковзали сіро-зеленими схилами. Більшість будинків були вкриті штукатуркою. Коли я вийшов з автобуса перед готелем «Гілтон», то здавалося, що температура впала градусів на десять порівняно з Альбукерке. А втім, я ж піднявся на дві тисячі футів та на годину і ще п’ятнадцять хвилин наблизився до вечора.
Я зареєструвався і знайшов свій номер. Спробував зателефонувати Люку, але відповіді не було. Узяв душ і переодягнувся у змінне вбрання. Ще раз зателефонував до кімнати друга, але без відповіді. Я зголоднів і сподівався повечеряти з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна», після закриття браузера.