Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна 📚 - Українською

Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна" автора Роджер Желязни. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 315
Перейти на сторінку:
Люком.

Відшукавши бар, я вирішив пожлуктити трохи пива, а потім знову спробувати зв’язатися з Люком. Сподіваюся, нічого романтичного на ніч він не запланував.

Містер Бразда, до якого я підійшов у вестибюлі, щоб уточнити дорогу, виявився менеджером. Він розпитав про мою кімнату, ми обмінялися кількома дотепами, і він показав на коридор, що вів до кімнати відпочинку. Я рушив у тому напрямку, але не дійшов до кімнати.

— Мерлю! Що ти в дідька лисого тут робиш? — долинув знайомий голос.

Я обернувся і побачив Люка, який щойно зайшов до вестибюля. Спітнілий і усміхнений, вбраний у запилюжену військову форму і черевики, він стояв із капелюхом на голові й патьоками бруду на обличчі. Ми потиснули один одному руки, і я мовив:

— Я хотів поговорити з тобою. А ти що, пішов у військо добровольцем?

— Ні, я весь день блукав біля Пекоса[24], — відповів Люк. — Завжди гуляю там, коли буваю в Санта-Фе. Це чудово.

— Треба буде і мені якось спробувати, — сказав я. — Здається, сьогодні моя черга платити за вечерю.

— Так і є, — погодився Люк. — Дай-но тільки заскочити в душ і переодягнутися. Зустрінемося в барі за п’ятнадцять-двадцять хвилин, згода?

— Звісно. Бувай.

Я рушив далі по коридору і відшукав потрібне місце. То була тьмяна прохолодна зала середнього розміру, ще й вельми людна. Вона поділялася на дві пов’язані між собою кімнатки з низькими, зручними на вигляд стільцями і маленькими столиками.

Молода пара щойно залишила кутовий столик ліворуч від мене і, тримаючи напої в руці, пішла слідом за офіціанткою до сусідньої обідньої зали. За тим столиком вмостився я. Невдовзі підійшла офіціантка, і я замовив пиво.

Кілька хвилин по тому, коли я посьорбував пиво, дозволивши мозку блукати химерним плетивом подій останніх днів, я зауважив, що одна з постатей, що вешталися навколо, більше не метушилася. Вона зупинилася збоку від мене — достатньо далеко, щоб я міг зауважити її присутність лише краєм ока.

Людина тихо мовила:

— Даруйте. Можна дещо запитати?

Я повернув голову і побачив низенького, худорлявого іспанця, волосся й бороду якого вже помережала сивина. Він був непогано вбраним і чепурним, що видавало в чоловікові місцевого бізнесмена. Гість усміхнувся, оголивши надламаний передній зуб, — лише на мить, ніби щоб продемонструвати знервованість.

— Мене звати Ден Мартінес, — сказав він, не пропонуючи потиснути руки. Він зиркнув на стілець навпроти мене. — Чи можу я присісти на хвилинку?

— Навіщо? Якщо ви щось продаєте, то мені це нецікаво. Я чекаю на одну людину і...

Він похитав головою.

— Ні, нічого такого. Я знаю, що ви чекаєте на одну людину — на містера Лукаса Рейнарда. Власне, це щодо нього.

Я вказав йому на стілець.

— Гаразд. Сідайте і ставте своє запитання.

Він так і зробив, зчепивши руки і поклавши їх на стіл між нами, потім нахилився вперед.

— Я краєм вуха почув вашу розмову у вестибюлі, — почав він, — і у мене склалося враження, що ви непогано його знаєте. Чи могли б ви сказати, наскільки давно ви знайомі?

— Якщо це все, що вам потрібно знати, — відказав я, — то приблизно вісім років. Ми разом ходили до коледжу, а тоді кілька років працювали на одну компанію.

— «Ґранд Дизайн», — констатував він. — Комп’ютерна фірма із Сан-Франциско. А до коледжу ви не були знайомі?

— Здається, вам і самому чимало відомо, — зауважив я. — Чого ви все ж таки хочете? Ви що, якийсь коп?

— Ні, — заперечив він, — нічого такого. Запевняю вас, я не намагаюся втягнути вашого друга в халепу. Я лише прагну трохи розібратися з власними клопотами. Дозвольте запитати...

Я похитав головою.

— Халяви більше не буде, — відказав я. — Я не розмовляю з незнайомцями про друзів без достатньої на те причини.

Він розчепив руки і поклав їх на значній відстані одна від одної.

— Жодного крутійства, — відказав він. — Я ж знаю, що ви розкажете про цю розмову йому. Якщо чесно, я хочу, щоб ви саме так і вчинили. Ми знайомі. Я б хотів, аби він знав, що я розпитую про нього. Це тільки на користь йому і піде. Дідько, я ж навіть розпитую його друга, хіба ні? Людину, яка готова збрехати, аби допомогти йому. І мені потрібно лише кілька дрібних фактів...

— А мені потрібна лише одна дрібна причина: навіщо вам ця інформація?

Він зітхнув.

— Гаразд, — погодився він. — Він запропонував мені — суто для проби, зауважте — дуже цікаву інвестиційну можливість. Вона передбачає залучення доволі великої суми грошей. Наявний елемент ризику, як і в будь-яких справах з новими компаніями на високо-конкурентному ринку, але потенційні прибутки роблять справу привабливою.

Я кивнув.

— І ви хочете знати, чи він чесний.

Він гигикнув.

— Насправді мені байдуже, чи чесний він. Мене цікавить лише, чи зможе він доставити продукцію, оминувши підводне каміння.

Щось у його манері розмовляти нагадало мені іншу людину. Я спробував згадати, кого саме, але не зміг.

— А, — сказав я, ковтнувши пива. — Я сьогодні повільно кумекаю. Вибачте. Звісно, справа стосується комп’ютерів.

— Звісно.

— І ви хочете знати, чи не підріже йому крильця роботодавець, якщо дізнається, що він має справи на стороні.

— Коротко кажучи, так.

— Здаюся, — сказав я на те. — Для цього потрібен хтось кращий, ніж я. Інтелектуальна власність — дуже хитра галузь права. Я не знаю, що він продає і звідки це походить — він багато де буває. Та навіть якби я про щось довідався, то все одно не міг би знати, яким був би ваш юридичний статус.

— На більше я і не сподівався, — сказав він, усміхнувшись.

Я всміхнувся у відповідь.

— Тож ви своє повідомлення надіслали, — промовив я.

Він кивнув і почав підводитися.

— О, іще одне, — сказав він.

— Так?

— Чи не згадував він коли-небудь місць, знаних як Амбер та Двори Хаосу? — Мартінес говорив це, дивлячись мені просто у вічі.

Навряд чи мені вдалося приховати здивування від його уважного погляду, а тому він, схоже, абсолютно неправильно інтерпретував мою реакцію. Я певен: він не сумнівався, що я брешу, хоча моя відповідь була абсолютно щирою:

— Ні, я ніколи не чув, щоб він згадував про них. Чому ви

1 ... 17 18 19 ... 315
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна» жанру - 💛 Фентезі:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"