Читати книгу - "Скорочено Тореадори з Васюківки"

Всі хлопці почали реготати. І Гребенючка пискляво хихикала. А Павлуша сміявся, дивлячись на мене з гірким співчуттям. І я сміюсь, регочу разом з ними.

Розділ 12

Нудьга. Я відганяю спогади. Мій вірний друг – Вороний. Солдати. "Восьмьорка"

Минуло кілька днів. Дощ періщив з ранку до ночі. Чомусь згадувався Павлуша. Якось, прокинувшись уранці, я побачив, що дощу вже нема і сяє сонечко. Я сів на велосипед, з розгону врізався в калюжі, виїхав за село і помчав польовою дорогою. У полі побачив солдатів. Солдатів і взагалі військових ми бачили часто. Кілометрів за п'ять від нас, за Дідівщиною, у лісі були військові табори, а далі, в степу, – артилерійський полігон. На полігоні проводили стрільбу, там не можна було ходити. У суботу солдати приходили до нас у клуб на танці. Нам подобалися Митя Іванов і Всеволод Підгайко. Вони були хлоп'якуваті і подібні до нас. Передражнювали своїх командирів, як ми вчителів, розказували, як хтось із них ходив у "самоволку". І весь час жартували й сміялися.

Проходячи повз мене, Митя Іванов підморгнув і всміхнувся. Я від радості ще швидше поїхав велосипедом, який я дуже любив і називав Вороним. На швидкості я заїхав у рівчак, ущерть залитий водою, і впав. Переднє колесо скрутилося у страшну спіраль "восьмьорку"!

Підняв я велосипед і потягнув до села. Вдома дід Варава взявся лагодити мого Вороного. Дід лаявся і чекав мого каяття. Коли я каявся, він робив для мене все на світі.

Розділ 13

Недарма цей розділ тринадцятий, бо трапляється в ньому річ надзвичайна, незбагненна і загадкова. Таємниця трьох невідомих

Наступного дня я вже виїхав на своєму Вороному, як нічого й не було. Раптом позаду почув дидиркання мотоцикла. Мене наздоганяв якийсь військовий у шоломі і дав якийсь конверт. І одразу рвонув уперед.

Я глянув на конверт: "Яві Реню. (Цілком, таємно)". В листі писало, щоб я приходив о дев'ятнадцятій нуль-нуль до розбитого доту у Вовчий ліс. У розколині над амбразурою я мав взяти інструкцію, що робити. Лист був підписаний: "Г. П. Г."

До семи годин вечора було ще дуже далеко. Але ноги мої механічно крутили педалі, а кермо само собою звертало у бік Вовчого лісу. І я незчувся, як був уже на узліссі. Вирішив поїхати у Дідівщину, купити льодяників фігурних, бо в нас таких не було.

По дорозі зустрів ще отця Гогу, який ладив свою машину і сказав мені якісь незрозумілі слова: "Темна вода во облацех". Я після такого подався назад у Васюківку.

Стислий переказ по розділам, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу.

Розділ 14

Вовчий ліс. Історія дота. Несподіванка

Ввечері поїхав до Вовчого лісу. Під час війни у Вовчому лісі точилися великі бої. Там багато окопів. А у старому дубняку на узвишші громадяться величезні брили зруйнованого доту. Біля доту перехрещувалися дороги на Дідівщину і Гарбузяни. Тут була дорога "глеканка", бо як їхати по ній возом, то на пеньках колеса глекають. У цьому доті троє наших бійців відбивалися від німців. Фашисти висадили дот в повітря. Але й розбитий, він вражав своєю силою і могутністю.

Біля руїн дота був вартовий. Він сказав, що зараз навчання, тому тут вештатись не можна. Сперечатися було ні до чого. Я вирішив непомітно проскочити, але він знову мене побачив.

Я поїхав ніби в бік села. Але од'їхавши, завернув у ліс і поповз до доту. Нарешті переді мною дот. Вартового не видно. Я повз заростями кропиви. Розсував кропиву просто своєю маківкою. Коли кропива торкалася шиї, мене всього пересмикувало. Але найбільше страждали мої великі відстовбурчені вуха. Проте я зціплював зуби і ліз, ліз, ліз. Та вартовий побачив мене. Ним виявився солдат Митя Іванов. Я вирішив нічого йому не казати.

Розділ 15

Старший лейтенант Пайчадзе. Я оглядаю табір

Зненацька на дорозі загарчав мотоцикл і з'явився офіцер, високий, стрункий, з чорними грузинськими вусиками. Я думав, чи не той, що дав листа. Він побачив мої червоні вуха, Іванов пояснив, що я ліз кропивою. Я брехав, що шукав гриби.

Старший лейтенант сказав, що я поїду з ним. Я думав, що мене везуть на якесь важливе спецзавдання. Але лейтенант зробив для мене лише екскурсію полігоном на мотоциклі. Дорогою офіцер показував мені клас тактики, спорт площадку, артилерійський парк.

Він говорив ламаною, мішаною мовою – половина слів українських, половина російських. Ми проїхали трохи далі, до їдальні. Перед нею стояла похідна кухня. На цьому "екскурсія" закінчилася. Мене привезли до доту назад. Мотоцикліст ще представився – старший лейтенант Пайчадзе. І більше нічого. Виходить, я їм таки не підійшов. Але чому в листі було сказано про амбразуру, про інструкції? Тоді, може, і Пайчадзе, і Іванов просто не в курсі справи? Тоді треба почекати. Я ліг на узліссі і почав чекати, поки спустять з вишки червоний прапор. Тоді можна буде піти до доту.

Розділ 16

Павлуша. Невже?.. Я не хочу, щоб він мене бачив. Невідомий у вчительчиному саду. Хто це?

Почало сутеніти. Від села по дорозі хтось їхав велосипедом. То