Читати книгу - "Няня для доньки мільйонера, Аліса Рей"

На щастя, мені допомагає консультантка, і я починаю примірку. Коли виходжу з примірювальної у першій сукні чорного кольору, Надя кривиться, а Давид уважно мене розглядає. 

– Давай щось інше! – заявляє Надя. – Правда щось не те, Давиде?

Чоловік також киває, і виглядає це шалено мило. 

Наступна сукня блакитного кольору і доволі мила. Та коли її розглядає Надя, знову говорить, що не те. Давид тільки плечима знизує, наче хоче сказати: “Я тут нічого не вирішую”. 

А от третя, червоного кольору, подобається нам усім. Колір занадто яскравий, як на мене, але з цим можна змиритися. Головне, що гарно.

– Тобі так пасує! – заявляє Надя. 

– Підтримую! – додає Давид. – У цій сукні ти затьмариш навіть наречену.

– Ну дякую, – від такої кількості компліментів ніяково стає. Та ще більше зніяковіння відчуваю, коли на касі все оплачує Давид. Поки я шукала картку у сумці, він приклав ту, що видав йому Артур, і… все. – Навіщо ти це зробив?

– У мене наказ від Артура – оплатити всі покупки, – усміхається чоловік. 

Ну ось, доведеться з Артуром про це говорити. Не розумію, навіщо він оплатив речі, які призначені мені, а не його доньці. Можливо, потім він вирахує це з моєї зарплатні?

– А можна нам у кафе? Я хочу морозива! – питає Надя, коли йдемо у бік виходу. Водій несе всі наші покупки, а Давид йде поруч. 

– Ходімо! – Давид погоджується доволі швидко. 

Ми йдемо в кафе, де є дитяча кімната, і займаємо столик у самому кутку трохи далі від інших гостей. Поки Надя стрибає на батуті, я замовляю їй морозиво, а собі холодний коктейль. Давид вибирає тільки каву і розслаблено відкидається на спинку крісла. 

– Вона щаслива, коли ти поруч, – говорить, спостерігаючи за дівчинкою.

– Надя хоче уваги. Не так моєї, як тата, – відповідаю. – На жаль, до нього дуже важко достукатись.

– Ну чому ж? – усміхається чоловік. – Сьогодні він дозволив їй поїхати в місто. Повір, іншим няням це було заборонено і навіть не обговорювалось. 

– Хочеш сказати, що у мене є свої привілеї? – питаю.

– Хочу сказати, що Артур тобі довіряє. Або хоча б намагається це робити, – пояснює. 

Давид зупиняє розмову, коли йому хтось телефонує. Він залишає мене і киває, щоб за Надею приглядала. Сам йде в коридор і вже там на дзвінок відповідає. 

Я п'ю свій коктейль та уважно слідкую за дівчинкою. Вона щаслива зараз і навіть з іншою дівчинкою спілкується. Щось мені підказує, що друзів у неї немає зовсім. Треба якось це виправити. 

Відриваю погляд від Наді та розглядаю інших гостей закладу. Тут багато батьків з дітками, а шум стоїть такий, що вуха закладає. Знайому фігуру помічаю практично одразу, тільки-но погляд торкається світлого короткого волосся і годинника на зап'ясті. Того самого, який я подарувала кілька місяців тому. 

Мій колишній Макс мило бесідує з рудою дівчиною і так мило накриває її руку своєю. Та навіть не це вводить мене в ступор. Коли до них підбігає гарненька дівчинка років чотирьох і кличе Макса “татку”, у мене подих перехоплює. 

Татко? Серйозно? Виходить у нього була дитина в той час, коли ми зустрічалися? От мудак! 

Не скажу, що ця картинка викликала у мене біль в серці чи щось таке. Просто неприємно, адже у нас були хороші стосунки. Виявляється, брешуть усі навколо…

І чим я краща від того ж Макса? 

– Усе гаразд? – Давид повертається за стіл і слідкує за моїм поглядом. – Побачила знайомих? 

– Що? Та ні… – кажу, і саме в цей момент Макс торкається мене своїм поглядом. Його усмішка миттєво гасне, і на зміну їй приходить збентеження. 

Здається, побачити мене тут він не очікував. Ну що ж, це у нас взаємно.