Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

— Хвалити Бога! Ти також добре навчився шкилювати!

І хоч ніч уже добігала кінця, Ебенезер, без дальших зволікань, виклав таємну історію подорожі капітана Джона Сміта вгору Чесапіцькою затокою та, дещо зніяковіло, приповістку про ненаситну королицю Гіктопіка.

— Це надто неймовірно! — вигукнув наприкінці Генрі. — Ми знаємо, що сер Генрі разом зі Смітом повернувся живий з міста Поухатана й вирушив з ним вгору затокою. Ба більше, з того, що почули, ми знаємо, що вони ненавиділи один одного й бажали одне одному зла, а в Смітовій «Загальній історії» Берлінґейм і словом не згадується — як ти гадаєш, може, він його прикінчив?

— Сподіваймося, що ні, принаймні поки сер Генрі не сплодив собі сина, — сказав Ебенезер. — У найкращому разі він може бути тільки твоїм прадідом — це найближчий родич з усіх можливих.

Потім він пригадав, що сáме Міч запропонував Паунду: на місці Балтимора він розділив би «Діярій» серед своїх приятелів на прізвище Сміт.

— Я б згадав це раніше, але мене так хилить у сон, що очі просто злипаються; а може, Паунд і не згадав про це, бо Куд був на нього дуже розгніваний.

— А може, і згадав, аби якось спокутувати свою вину. — Берлінґейм підвівся і потягнувся. — У будь-якому разі нам краще здобути решту без зволікань. А тепер ходімо трохи поспимо, а вже вранці вирішимо, що робити далі.

Лауреатові так кортіло спати, що це бажання перебороло той трепет, який викликав у нього капітан Мітчелл, і, перетнувши дім, що поринув у сон, вони повернулися до опочивальні, де декількома годинами раніше він ледь не втратив цноту. Бертрана там не було.

— То якраз твого Бертрана я і побачив першим, — мовив Генрі, — і ледве повірив своїм очам! Коли він сказав мені, що ти десь тут, я відіслав його спати разом з нашими слугами, щоби ми з тобою могли спокійно побалакати. Уранці він може поїхати фургоном до Сент-Мері з одним із наших слуг і забрати твою скриню.

— Авжеж, дуже добре, — мовив Ебенезер, але сприймав хіба половину з того, що казав йому Генрі. Ще не так давно, у хліві, його якось дивно схвилювало те, що його друг у розмові згадав Бертрана, і він не знав напевно, що ж саме було причиною; але тепер він пригадав розповідь свого пахолка під час їхньої першої зустрічі на борту «Посейдона» майже пів року тому: про те, що слуга і навчитель декілька разів зустрічалися, про що Берлінґейм не розповідав, і про зв'язок Берлінґейма з Анною — і ця остання згадка, цілком зрозуміло, була найнеприємнішою у світлі того, що йому довелося щойно довідатися про любовні звички свого друга.

Берлінґейм поставив ліхтаря й почав роздягатися, лаштуючись до сну.

— Найрозумніше було б наказати йому переправити скриню через затоку одразу до Молдену. То тільки питання…

— Генрі! — урвав Лауреат.

— Що таке? Що тебе так стурбувало? — він реготнув. — Давай, викладай, до світанку вже геть не далеко.

— Де мій патент, що його виписав лорд Балтимор?

На якусь мить Берлінґейм аж остовпів від подиву; потім він усміхнувся.

— Отже, твій слуга сказав тобі, що він у мене?

— Ні, — із сумом відказав Ебенезер. — Він сказав тільки, що в мене його немає.

— Тоді він, поза сумнівом, забув розповісти, що саме в нього я й мусив його викупити, — сказав Генрі роздратовано, — давши йому на лапу п'ять фунтів, і то тільки задля того, щоб взяти його на зберігання, доки ми не прибудемо до Меріленду? Як би мені хотілося, щоб наші старі приятелі Слай і Скеррі злапали цього негідника, поки він ще був у нього! Хіба ти не розумієш, Ебене? Цей папір був смертним вироком тому, хто носить його при собі! І навіть попри це, твій вірний слуга зробив собі з нього список, сказавши мені, що це лиш задля того, щоб похизуватися в Лондоні, — мені навіть і в голову не могло впасти, що він вкраде твоє місце на «Посейдоні»!

Він поклав свою руку на руку поета.

— Дорогий хлопче, для суперечок час уже пізній.

Ебенезер відсахнувся.

— Де ж зберігається цей документ?

Берлінґейм зітхнув і заліз до ліжка.

— В океані біля Бермудів, на глибині сорока морських сажнів.

— Що?

— Це сталося, коли Слай і Скеррі одного разу надумали перехитрити мене. Я почув, що вони замишляють обшукати мою каюту, сподіваючись знайти дорогоцінності, які, як вони гадали, король Франції дав Куду; я мав лише годину часу на те, щоб скласти документи за підписом Куда та викинути решту. Ну, не дивися на мене так скорботно! Я відтоді вже давно виписав тобі новий, сподіваючись, що ти досі живий.

— Але ж як ти можеш…

— Як повірник Його Світлості в таких справах, — сказав Берлінґейм. Він виліз із ліжка і, діставши з кишені своїх штанів ключа, відімкнув невеличку скриньку, що стояла в кутку кімнати. Присвітивши собі ліхтарем, він вибрав серед купи паперів один і дав його Ебенезеру, аби той міг з ним ознайомитися.

— Ну що, задоволений?

— Але ж це і є оригінал. Ти знову збиткуєшся з мене!

Берлінґейм похитав головою.

— Йому щонайбільше тижнів зо два; я можу знову склепати такий самий за п'ять хвилин.

— Бігме, тоді ти найкраще за всіх у світі вмієш підробляти почерк!

— Може, так воно і є, але в цьому випадку для мене забагато честі, — він усміхнувся, — бо саме я і виписав оригінал.

— Це не так! — скрикнув поет. — Я бачив на власні очі, як його виписували!

Генрі кивнув.

— Я добре пам'ятаю. Ти бавився й смикав стрічки на своєму шабельтасі та ледь не сцикався на радощах.

— То був сам Балтимор…