Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         Тому коли Родіон Михайлович покінчив свої пояснення, всі стали запитливо вдивлятися в Андрія. Ченці хотіли певніше взнати, з якою ціллю він ввів їхнього намісника в оману, Ольга ставила під сумнів справжнє становище Родіона, а Іван все ще не міг забути його ярої жаги до їства – бо навіть цю напружену сцену Андрій в одну секунду закусив помідором. Такий нерозважливий, наглий, непостійний, зате чарівний! Наче золота аура хвилями сходила з нього, і кожен підкорявся їй, окрім хіба що, Родіона та чернецької братії.

         Андрій пройшов вздовж столу, спочатку в напрямку до Ольги. Повільно обійшовши її, він попрямував і до ченців. Наречена при тому, після того, як Андрій Прокопович обійшов її, дивно закотила очі, та немов гарячково заколотилась; вона занепокоєно відкинулась на спинку стільця та схрестила руки на грудях, ретельно прикриваючи лікті. Якби хтось в той момент міг знати, що прошовши її, Андрій, непомітно для Івана, коротко погладить її шию своїми довжелезними, холодними пальцями. Після того Ольга цілу хвилину наче безтямно марила, плутаючись у своїх багатих жіночих почуттях. Вона не могла зрозуміти, чи обурив її цей поступок, чи навпаки, до крайньої степені збудив та викликав почуття того несправжнього, «безумного» кохання, заснованого на тимчасовій пристрасті. Ольга тоді враз забула всі докори, котрі до цього якось звертала до Андрія.

         Тим часом Андрій Прокопович, майже підійшовши до ченців, забирає ще у Максима аркуші з віршами. Вже стоячи впритул до них, він став промовляти:

         – Чому ж ви з такою неповажністю ставитесь до наречених? До нашого весілля? Ви кажете, що є ченцями, а все одно творите гріх.

         Тоді з чернецького гурту визвався Сергій Аврамович. Славна людина, що й казати! – та до того ж риторику він знав пречудово, і тому затяв артистичну відповідь до Андрія:

         – Да что вам знать о грехе! Сколько мы уже лет трудимся во славу Божью, а что сделали вы? Вы развлекаете публику, но это не тот труд о котором нам завещал Господь. Так каким же боком вы можете говорить, что мы грешим? Неужто вы не грешите?

         – А я не знаю, чи то я грішу, чи то… світ проти мене згрішив, – сказав Андрій Прокопович. – Я ще йому за це відповім, та тепер мені б не хотілося переривати свято. Сідайте із нами!

         Цього разу із гурту ченців вийшов ієромонах Володимир. Він єдиний, хто ще по своєму виразу обличчя та поведінці залишався зовсім спокійним, та сприймав все те, що зараз відбувалось, як щось звичайне і зрозуміле.

         – Ми не можемо тому, що це не входить в межі нашого статуту. Та ще по ньому сказано, що кожен монах і послушник в монастирі один одному брат. А брата ніколи не полишають в біді. Я хочу врятувати Родіона від гріховної біди.

         Тож я звертаюсь до вас, Родіоне. Ви знаєте, що вам тепер варто слухати мої настанови, як духовного отця. Повертайтесь цієї ж години до монастиря. Ви знаєте, що це за людина, – Володимир показав пальцем на Андрія, – та тим не менш приходите на весілля, де він виступає тамадою? Повертайтесь же, ми маємо важливу розмову.

         Родіон Михайлович, наче сильно замислившись, звів брови, та звісив скивицю. Тепер він змусив очікувати інших на відповідь ще кілька хвилин. Перед ним знову виявилась страшна картина. Родіон, мов Колосс Родоський стояв між двома берегами величезної тріщини, котра все розширювалась. Одна нога стояла на березі суспільства і земного існування: він оглянувся на всіх тих, хто сидів за весільним столом. Петро Сергійович, Віктор, Ольга, та врешті Іван – це всі ті, хто підтримує це існування. Але Віктор був саме тим резоном, по якому в Родіона Михайловича заграло сумління. Друг дитинства – славний, моторний, подорослішавши тільки, зразу змінився, став інвалідом. А як же його атеїстичні погляди? Чи готовий Родіон, у такому разі, обрати атеїзм на заміну релігії? Бо дійсно, це особливість не самого Віктора, та цілого суспільства. Більшість вірить… фальшиво, корисливо та показово. По цій же причині так поширився скандал із Онуфрієм. Тільки ті, хто найменш причетні до церкви, найменше взагалі вірять, стануть найсильніше протестувати проти патріарха, бо їх цікавить не наслідок всього, а цікавлять скандали й розради. Від того нарід часом такий запальний – від одноманітності життя хочеться потужного зілля, та де ж його шукати, як не в суспільних суперечках? Взагалі, до 24 лютого ми були зовсім інші. Більш байдужі до політики, нас наче не так займали ці скандали – до того ж ми не цуралися російської культури. Тільки… нетлінний слід від двох революцій залишився. Це був перший гідно прийнятий удар, в якому ми не облишились переможеними. Родіон Михайлович тоді знову глянув на Віктора. В його душі, безсумнівно, цей слід облишився. Отож, опираючись на побачене і на пережите, як Родіон міг відкинути Віктора та всіх, кого досі знав?

         Тим часом інша його нога стояла на релігійному ґрунті. Він повернувся до Володимира. Це була людина, котра силою своєї віри зуміла сотворити водночас велике чудо та найбільший страх – роздивитись, пізнати його душу. Ієромонах, вказавши в один момент на Андрія Прокоповича, певно вже знав, що він Антихрист, та що в монастирі вони одразу стануть обговорювати те, що Родіон, все ж, виконав його завдання. Та чи було це помилкою? Ні, звичайно, бо в нього не було іншого виходу. В іншому разі він би ніколи не міг бути впевненим у щасті сина; а пожертвувати цим заради віри Родіон не міг. Він-бо не Авраам, не Лот, і не здатний віддати власне чадо по тому, що так велів Господь. Але ж релігія – це те, чим керувався Родіон Михайлович. В останній час його покинули всі, кого він тільки знав, а Бог умисне з’являється в житті людини тільки в найтяжчий, або слушний для неї час. Тож питання тут не в егоїзму: Родіон Михайлович однаково покидав то Бога, то суспільство. Все ж, коли він умів зосереджуватись на власній душі, то само собою виходило, що ніхто нам у цьому, і в іншому світі, окрім Господа, не поможе. Якщо ж людина може цілковито існувати без суспільства, то чому ж ми так строго опираємось на його правила, коли насправді суспільство саме собою викарбувало поняття про добро і зло, тоді як всього цього насправді не існує? Добро і зло – земні уявлення, які знічуються перед людською волею, котру і варто називати Богом. Володимир, на відміну від Віктора, навчав світогляду із християнської сторони, при цьому заснованої на тому, що Бог існує, але централізується в душі людини як внутрішня воля. Тож і тут виникло в Родіона питання – як він міг відмовитися від прохання Володимира, і повернутися до осоружного суспільства?