Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
В тріщині виднілась безодня. З неї до нього наближався Андрій Прокопович. Так ось! Він – частина людського, і частина Божого. Андрій хоче зрушити людство, але наче відчуває невимовну заздрість до всіх живих на планеті, бо вони не зобов’язані підкорюватись долі, а можуть, як Родіон, відкинути її та поринути в себе. Андрія Прокоповича ятрило почуття того, що зі самого свого народження йому судилося горіти тільки за те, що він Антихрист, бо на відміну від усіх інших звірів, він не вічний: бо мов звичайна людина, в один день він народився, та в один день помре. А Родіону Андрій тільки хотів помститись за те, що іконописець вчинив з ним – тобто затоптав останні крихти хліба в пісок – у Єрусалимі. Ось-ось він вже затягне його в безодню цієї великої тріщини.
Родіон Михайлович несподівано встав з-за столу та тяжко почвалав до Володимира.
– Їдьмо в монастир, – сказав він.
Ієромонах розплився в усмішці, щиро радуючись відповіді іконописця. Одначе їх раптово перебив Андрій Прокопович, хутенько вичитуючи вірші з аркушів:
В цей день кажу я вам вітання.
Обнімаю, плачу і бажаю
Вельми щирого кохання,
Щоб без нотки жалю,
Без тої гіркоти й печалі
Мали діточок – на славу!
Тепер візьму я келих кріпко
Та мовлю нареченим –
Не ловіте ґаву!
Скину голову і крикну:
Гірко!
Віктор тут же відволікся від того, що друг його пішов до ченця, та підхопив:
– Гірко! Гірко! Гірко! – за ним весь стіл ураз заголосив. Навіть Петро Олексійович зі сторони став трохи підскакувати в ритм слова. Ще нещодавно він збирався вже втрутитись в процес, коли побачив дивний натовп побіля шатру.
Родіон Михайлович ту же мить обернувся до Андрія, та з нього перевів погляд на Івана. Іконописець тоді відчув, як хтось – то був Сергій Аврамович – тягнув його за рукав, але він відступив від ченців на один крок. Родіон побачив дещо дуже дивне, що занепокоїло також Петра Сергійовича.
Молода подивилась на нареченого із відразою. Коли за столом стали вигукувати те слово, вона дуже сильно запанікувала. До того ж наречена уважніше глянула на губи Івана Родіоновича – верхня була вкрита червоною вологою пеленою: він не витирав рота, від чого після кожного тосту на його устах залишалось вино. Це було огидно; та ще огидніше Ользі було уявити, як вона ті помочені уста цілуватиме.
Іван спідлоба глядів на неї, якби натякуючи: «ну що ж, іншого виходу в нас немає, тут надто багато челяді, і ми мусимо поцілуватись, а то запідозрять в обмані!». Звісно, він бачив, як її личко навіть крізь товстий шар макіяжу пашіло від неспокою. Її пальчики із кремовими нігтями заколотили по нозі. Іван був готовий підхопити цю руку й заспокоїти її, завірити, що в цьому немає нічого істотно ганебного і жахливого. Він подивився на свою руку та на руку Ольги. Іван мав потріскану шкіру й кістляві пальці, а долоні під його пальцями вкривались мозолями. А рука Ольги – точно виточена із мармуру; нігті її впивались в шкіру, як пальці Плутона в стегно Прозерпіни на славетній скульптурі Берніні. Іван Родіонович точно відчував, що як тільки потягнеться до Ольги, то та віддячить йому добрим ляпасом.
Коли пролунало шосте «гірко», і за столом вже втомились очікувати поцілунку, Іван Родіонович врешті-решт вирішився потягнутись до щоки Ольги. Своїми устами йому вдалося доторкнутись до неї, та наречена зразу відсахнулась та столовою серветкою витерла місце поцілунку. Іван при цьому не залишився ображеним: вульгарно відкинувшись на спинку стільця, він вдоволено посміхався, та задививсь на вкрай здивованого батька. Той же час Андрій Прокопович сяяв від радості, бо все ж таки зумів задовольнити свого друга.
– А де наш свідок? Ви бачили, наречені не хочуть цілуватись! – вигукнув Віктор, здивований скромністю молодих.
Єдиний свідок на весіллі, в лиці Анастасії вже навряд чи б став на ноги. Коли Андрій пройшов біля Ольги, так зухвало погладивши її по шиї, вона перестала слідкувати за сестрою, тож вона вже устигла добряче напитись.
– Нічого, я стану на заміні свідка! – мовив Андрій Прокопович.
Молодик став глядіти на Родіона Михайловича та ченців. Вони вже збирались іти, та іконописець чогось і далі вагався. Він, напевне, надто замислився над тим, що сталось після слів «гірко». Так от, помітивши вагання Родіона Михайловича, Андрій вирішив за той час вимовити ще один вірш:
Тепер скріпились ви!
Поділите ви шлюбнеє обійстя,
Не буде горя, болю, мов від кропиви.
Та тільки все щасливі лиця
І солодкі миті, мов ті сливи.
Із того часу, як та красная дівиця…
– Що ти тут, блядь, якийсь вірш розказуєш? – раптом перебив його Віктор.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сироти долі, Olexander Sakal», після закриття браузера.