Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         Оксана поряд намагалась заспокоїти брата, та в того вже неначе вселився біс. Він найшов, за що зачепитись, і тепер не зупинявся твердити своє. Врешті-решт, коли Оксана попросила «іменем її дитини» змовкнути, то Віктор її послухавсь.

         Тим часом Родіона Михайловича продовжували тягнути до машини, та він ревно чинив опір, бо дуже хотів побачити, чим скінчиться цей вірш цього разу.

Із того часу, як та красная дівиця,

Собі парубка знайшла.

Вона сидить у пишній сукні;

А наречений пригортає її і дума:

«Ну що ж ви всі, немов як дурні?

Нумо не гаяти й секунди,

Бо хоч день і ніч мені без сну,

В голові однакові акорди:

Вип’ємо же ми одну,

Та хай кажуть лунко.

Щоб всі почули нашу новину:

Треба освіжитись, бо вже зовсім гірко!

         Цього разу Віктор чогось не став вигукувати «гірко». Звичайно, другого такого ганебного казусу ніхто б не витримав. Але тут проблема виявилась у зовсім іншому: Віктор раптово схопився за серце, та коротко крикнувши, зсунувся на землю вже безтямки. Оксана одразу плигнула за ним, стала на коліна, та від чогось почала гарячково чіпати його чоло. З її очей різким струменем пішли сльози. «Боже, Боже, я вірю в тебе – збережи мого брата! Мого Віктора, Господи!» – казала вона про себе.

         Всі миттю похопились. Навіть ченці стали пробиватись крізь юрбу гостей, що вже скупчилась біля безтямного тіла.

         Родіон перше навіть і не помітив, що взагалі відбулось. Тільки зрозумівши все, він одразу пробрався до Віктора та став навколішки навпроти Оксани. Родіон Михайлович нахилився вухом до грудей друга та став слухати… ані звуку, ані найменшого поштовху.

         – В нього немає пульсу! Викликайте «швидку»! Господи, він не має пульсу…

         Перед очима іконописця виникло марево. Те ж саме сталось того вирішального ранку – він не відчув дихання й пульсу Марії. Як же марно, безглуздо він намагався її ще спасти! Родіон тоді здогадався, що вона миттєво, зовсім нечутно померла серед ночі, отож в нього не було шансів її врятувати. Йому тоді здавалось, що з наступним тиском перехрещених долонь на грудину він переламає їй ребра. Але ж – яка дурість! – Родіон вирішив облити її водою із пляшки. Так, в ті миті він зовсім не контролював себе, бо надто вже хотів побачити дружину живою. І кожен, кожен раз спогад про це приводив його врешті до її задубілого тіла в труні. Відтоді Родіон, можна сказати попередив самого себе: я такого більше не витримаю.

         І ось, перед ним знову тіло – фактично мертве; і знову це була неймовірно близька йому людина. Родіон Михайлович поставив хрестом свої долоні Віктору на ліву частину грудей, та ритмічно став штовхати. Раптом він подивився на його обличчя, та жахнувся вигляду тих скляних очей, по білкам яких розпустились, мов те коріння, судини.

         – Прикрийте йому очі! – наказав Родіон Михайлович. Він запросто не міг робити відкачування, периферичним зором помічаючи страхітливе обличчя Віктора. – Покладіть же голову рівно, щоб повіки не відкривались!

         Неймовірно, все це сталось так швидко! Від веселого, невгамовного настрою все різко перетворилось в безладну паніку та цікавість. Прості перехожі з парку повертали до юрби. Здавалося, тоді вже кільканадцять разів викликали «швидку».

         Ольга з Іваном теж стояли ледь не у ніг Віктора. Вона бачила все зі самої першої секунди – й тому була впевнена, що це зовсім не було пов’язано із серцем. Його зупинка – всього лише наслідок чогось іншого. Справа в тому, що перед цим Віктор немов у паніці відкрив рота, а той короткий крик був скоріше останнім видихом, бо в ті секунди його дихання від чогось зупинилось. Взагалі, Ользі багато чого моторошного приходилось бачити – ще будучи в Росії, вона бачила як її дядько наполовину відтяв собі великий палець на станку! Справді, він висів на одному лиш шматочку шкіри! Але цього разу Ольга вбачила, що Віктор сам таки, при свідомості тямить, що в нього зупинилося дихання, та що затихає пульс… Вона ще встигла помітити, як його зіниці потягнулись вверх. О, він почував, як його серце зупиняється! Різко темінь виникла перед очима… при цьому до горла не тягнеться повітря. Невже все так просто обірвалось? Усе, до чого цей чоловік добирався, його великі амбіції – тому, що з виду і по характеру він був дуже затятий (хоч Ольга не надто зважала на його присутність, навіть як свого колишнього орендатора) – все вмить щезло. Та перед цим він точно наче задихався… Боже, які ж це муки… Ольжине тіло, хоч і зодягнуте цілком у весільну сукню, тремтіло од побаченого жахіття. Раптом вона відчула, як чиясь рука обходить її стан.

         Це був Іван Родіонович. Будучи близько від неї, він помітив, що вона невимовно дрижить, і тому вирішив гідно прийняти на себе роль благородного лицаря, щиро співчуваючи Ользі. Цього разу вона не відсахнулась від нього. Тоді їх, звичайно, ніхто не помічав. Боже, таж Іван пригортався до неї, як те голодне щеня! Це не був серйозний легінь, за яким Ольга могла б надійно сховатись – але ж він так сильно плекає на її кохання… Ні, відкинути його намагання цього разу – це вже зовсім низько. Не дивлячись на те, що вона так і не зуміла побачити того самого багатства батька Івана Родіоновича – останні хвилини вже, по правді, вона все зрозуміла: що весілля це було зроблено для одної потіхи Андрія та самого Івана. Але ж чи зробив він щось погане? Його все змушував робити Андрій. Найпаче тепер Іван Родіонович вперше виказував до неї таке сильне й відверте співчуття! «Та невже ж я не людина? Невже не можу його просто полюбити?» – думала Ольга. В один момент вона зовсім коротко провела своєю ніжною долонею по щоці Івана та відійшла від нього на кілька метрів. Проте для Івана цього було вкрай достатньо. Він зрозумів цей дотик як дуже тонкий натяк.