Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Іван зразу ожив. З того часу, як до нього дійшла новина про самогубство лейтенанта Гуканова – він зовсім не виходив із хандри. Наразі взаємна любов наповнила його радісною енергією і підбадьорила до життя. Навіть батько став йому небувало милим. Іван Родіонович попросив старого відійти від бездиханного тіла, та став самотужки проводити реанімацію. Іконописець тої ж миті повалився на землю від неймовірної утоми – все ж, чоловік не спав більше трьох діб!
Нарешті почулися сирени «швидкої». Біля парку дратівливо заблимала їх синява. Зупинившись у самого шлагбауму, із карети повиходили медики з ношами. Віктора тоді хутком заправили в автомобіль, та взявши також Оксану, поїхали у невідомому напрямку.
Звичайно, що після такого весілля не могло продовжуватись. Петро Олексійович, в ту годину дуже поляканий цією подією, понуро став приказувати своїм робітникам забирати зі столу і складувати шатер. Свято скінчилось. Гості розійшлись. Приголомшені ченці забрали Родіона Михайловича, котрий поринув у надзвичайно глибокий сон, та поїхали до монастиря.
Зірки віщували хоч і дуже запізнілу, та нещадну стужу. Проте цей Стефанів день виявився небувало теплим.
* * *
О 19:10, ще в самій кареті «швидкої», медики задокументували смерть Віктора Васильовича Фідемчука, внаслідок асфіксії, спричиненої ТЕЛА – закриттям легеневої артерії тромбом, котрий, у свою чергу, сформувався із гострого сепсису на крижі.
Медики із професійним співчуттям доповіли про нещастя Оксані. Та, почувши тільки про смерть брата, вона притиснула до обличчя протягнуту лікарями серветку та застогнала про себе: «умер, Вітя… О Боже, прийми ж його душу». Але ще дужче вона стала плакати тоді, коли зрозуміла, що його можна було врятувати. Якщо Віктор помер від асфіксії, то виходить, що перед цим він ще цілих три хвилини задихався, та його чомусь ніхто не помічав. То той клятий тамада привернув до всіх увагу своїм віршем! Ах, та якби не він, Віктор був би живий! Чи можна, у такому разі, списати цю смерть на нього? Звичайно, знаходячись перший час після почутого у певному тумані, Оксана міркувала, що тамада і є справжній вбивця. Таким чином вона не хотіла списати смерть брата як просте нещастя, котре може статись із кожною людиною, бо все ж, Віктор – не те що інші… Для неї він хоч і запальний, гарячковий і впертий, та незмінно близький, особливий. Його смерть не може бути такою простою. А проте, це сталось так швидко, буквально за півгодини ціла біографія, варта, по правді, не одного роману, що продовжувалась не більше не менше – 49 років, і так раптово обірвалась!
Оксана похопилась за свій живіт. Так, сорок дев’ять років брату. Вона жила тридцять п’ять. Воістину, жила! Адже як насправді можна прожити хоч три десятка, коли в життю те й діло приходиться переживати трапунки, часом навіть дуже небезпечні? Що вже й казати – органи наші можуть в будь-який момент відмовитись від ревного прислужування, і на тому теж закінчиться. Тож як вона зможе виховувати свою дитину, коли майбутнє не обіцяє нічого хорошого – тільки поступове зубожіння. А як же в такому разі виховувати чадо? Бо й воно не захищено від трапунків. З матір’ю, звичайно, дитині буде спокійніше, але куди сама матір дінеться? Не зможе ж вона існувати в гармонії з дитям, коли шлунок її розриватимуть різі, і молоко стане недобрим. Залишатиметься, хіба що, віддати дитину в інтернат, а самій десь віддалено влаштуватись швачкою та плекати на добре майбутнє. Та чи це виносимо? Чи ж вона не знає, як в інтернатах з діточками обходяться? «Боже, Вікторе… голубку мій, брате, чого ж ти мене одну полишив?..» – сказала собі Оксана, сильно врешті розридавшись.
Лікарі стали відразу заспокоювати жінку, зауважували, що вона вагітна, та що так хвилюватися їй не можна, але Оксана наче й не чула їх. Вони-бо не розуміли, що окрім Віктора в її житті залишалась одна тільки матір, але і та, забігаючи наперед, відмовилась надавати свою квартиру у володіння Оксани. Пізніше вона, звичайно стане судитись із матір’ю, опираючись на її недієздатність, пов’язану з психічною хворобою, котру, на жаль, лікарі не зуміли підтвердити. Це рішення матері було пов’язано із глибокою образою, що найшла на неї після того, як ще кілька тижнів тому діти покинули її квартиру; тоді стара порахувала, що Оксані, не дивлячись на вагітність, зовсім не важливе житло, бо в такому випадку вона не стала б цього робити.
Тепер перед її очима поставало мертве тіло Віктора. Із нього наче висмоктали життя. Ноги були неприродньо скручені – звичайно, бо останні місяці свого життя він їх не відчував. На руках же виникли довгі багрові плями – відмерлі тканини, спричинені асфіксією. Рана на його крижі жахливо розворошилась, і щоб перебити нестерпний, гнилий сморід, рану добряче просочили спиртом. Рот Віктора залишався відкритим, та в лікарні санітари прикрили його щелепу.
Того вечору Оксана не заснула. Вона все згадувала яскраві дитячі моменти. Ох, так дивно, як в людини з часом змінюється сприйняття світу! Здається, що дійсно, в дитинстві не тільки саме життя чудове, миле й славне, а й цілий світ такий, і люди, і те, що ми звемо «добрим часом» – ми вважаємо справді кращим за теперішнє. Але ж то насправді ілюзія, пов’язана зі спогадами, й не більше. Ні, доброго часу ніколи не було і навряд чи колись буде! Не для того Бог нас вигнав із Едему, щоб ми про добрий час казали… Не те все на Землі. Єдине добре, що є – то життя, а час – ні, час недобрий, час нещадний і спотворює всяку істоту. Час спотворить і труп той, бо ж що від Віктора залишиться, окрім як не кістки? А що ж він сам облишив після себе? Поступків добрих він не творив, дітей ніяких не має, спадку, грошей не заробив. Та чи поганим від цього був Віктор? Серце Оксани потрясалось від таких думок. Це була Велика людина, і велич його полягала в залізній принциповості й своєрідній незмінності. Суспільство давило на нього – Віктор зневірявся, але не зраджував своїм переконанням, і будучи навіть на інвалідному кріслі, залишався затятим та гідним до своєї рідні. Він помер, але його неможливо забути.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сироти долі, Olexander Sakal», після закриття браузера.