Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

— Напевне, — сказав Ллойд і подумав: «Але я б не хотів опинитися на вашому місці, якщо до Флеґґа це дійде. І не хотів би опинитися на вашому місці, коли він знайде вас у Бразилії. Тоді вам і хрест не буде такий страшний, як…»

Ллойд підняв свою склянку.

— Пропоную тост, Вітні.

Вітні підняв свою склянку.

— Хай ніхто не постраждає, — сказав Ллойд. — Ось який мій тост: хай ніхто не постраждає.

— Ну, друже, я за таке вип’ю! — гаряче погодився Вітні, і так вони і вчинили.

Вітні невдовзі пішов. Ллойд пив далі. Вирубився він приблизно о пів на десяту і отупіло заснув на круглому ліжку. Снів не бачив жодних — і це було практично варте того похмілля, яке накрило його назавтра.

——

Коли 17 вересня зійшло сонце, Том Каллен отаборився трохи північніше від Ґанлока в штаті Юта. Було доволі холодно: з рота від дихання йшла пара. Вуха заніміли. Але почувався він добре. Минулої ночі він підійшов доволі близько до розбитої дороги і побачив там трьох людей навколо маленького тріскучого багаття. Усі були озброєні.

Том намагався обійти їх лабіринтом валунів — зараз він був на західному кінці безплідних земель Юти — у нього з-під ноги в сухе русло скотилося кілька камінців. Том застиг на місці. Тепла сеча потекла по його ногах, але він помітив, що впісявся, як дитина, хіба що годину по тому.

Усі троє озирнулися, двоє підняли зброю. Том був схований слабко — тінь серед тіней. Місяць зайшов за хмари. Якби він зараз надумав вийти…

Один із трьох людей опустив зброю.

— Це олень, — сказав він. — Їх тут повно.

— А я думаю, треба це дослідити, — сказав інший.

— Засунь собі палець у дупу і її досліджуй! — сказав третій, і на тому розмова скінчилася. Вони знову сіли біля вогню, а Том почав скрадатися навпомацки, обережно, а багаття віддалялося до болю повільно. За годину воно перетворилося на іскорку позаду. Урешті зникло — і гора впала з плечей. Том відчув себе в безпеці. Він поки що був на заході, і знав, що треба бути обережним, Боже, так, але небезпека тепер усе-таки не була така страшна, немов навколо чигали розбійники та індіанці.

І тепер, коли сонце сходило, він згорнувся в тугий клубок у заростях і приготувався спати. «Було б ковдру взяти, — подумав він. — Холодає». Потім його охопив сон, зненацька і повністю — як завжди.

Йому снився Нік.

Розділ 70

Чувак-Сміттєбак знайшов, що хотів.

Він пройшов коридором глибоко під землю, і коридор той був темний, як шахта. У лівій руці він ніс ліхтарик. У правій — гвинтівку, бо там було страшно. Він проїхався електричною вагонеткою, яка майже безгучно прокотилася широким коридором. Єдиний звук, який вона видавала, — тихе, майже інфразвукове дзуміння.

Вагонетка складалася з місця для водія та великого кузова. У кузові лежала атомна боєголовка.

Вона була важка.

Сміттєбак не мав розумного припущення, скільки вона важила, бо навіть не міг підважити її руками. Вона була довга й циліндрична. І холодна. Провівши рукою по її холодній поверхні, він не міг повірити, як така холодна, мертва металева штука може мати змогу давати такий жар.

Він знайшов її о четвертій ранку. Повернувся до автопарку і виявив там ланцюг. Спустив його вниз і причепив до боєголовки. За півтори години її було повантажено на вагонетку, носом догори. На носі було позначено: A161410USAF. Тверда гума шин помітно просіла, коли вона опинилася в кузові.

Тепер він наближався до кінця коридору. Просто попереду стояв великий вантажний ліфт, двері якого були привітно відчинені. Він був досить великий, щоб умістити вагонетку, але, звичайно, електрики не було. Сміттєбак спустився в бункер сходами. Ланцюг приніс так само. Ланцюг порівняно з боєголовкою був легенький — сто п’ятдесят фунтів[173] чи близько того. І то зносити його сходами на п’ять поверхів униз було тяжкою працею.

Як же він сходами підніме цю боєголовку?

«Потужна лебідка», — прошепотів внутрішній голос.

Сидячи на водійському місці й посвічуючи ліхтариком на всі боки, Сміттєбак кивнув до себе. Звичайно, ось воно. Лебідка. Підігнати машину нагору і підіймати — проліт за прольотом, якщо треба. Тільки чи знайдеться ланцюг завдовжки в п’ятсот футів?[174]

Може, й не знайдеться. Але ж він може зварити кілька ланцюгів докупи. Чи спрацює? Чи буде триматися? Це було важко сказати. А коли й триматиметься, як бути з тими закрутами, які є на сходах угору?

Він вистрибнув з машини і ніжно провів рукою по гладенькому боці смертельно небезпечної зброї в тиші й темряві.

Любов завжди знайде спосіб.

Залишаючи боєголовку у вагонетці, він пішов сходами нагору на пошуки. На такій базі має бути ледь не все на світі. Він знайде те, що треба.

Він піднявся на два прольоти вгору й зупинився перевести подих. Раптом замислився: «А я вже радіації вхопив чи ні?» У них тут усе захищене, всюди свинець. А в кіно по телевізору люди з усякими радіоактивними штуками працюють у таких захисних костюмах — і значки в них змінюють колір, коли людина отримує дозу. Адже воно тихе. Його не видно. Просто осідає в тілі, в кістках. Навіть не розумієш, що ти хворий, доки не почнеш ригати і волосся не полізе, доки в туалет кожні п’ять хвилин бігати не почнеш.

І це все чекає на нього?

Чувак-Сміттєбак виявив, що йому це байдуже. Він витягне бомбу. Якось уже витягне. Якось доправить до Лас-Веґаса. Він заплатить за той жах, якого наробив в Індіан-Спрінгс. Якщо йому треба померти заради спокути, то він помре.

— За тебе — життя! — прошепотів він у темряві і знову пішов угору сходами.

Розділ 71

Була майже північ — 17 вересня добігало кінця. Рендалл Флеґґ був у пустелі, загорнутий у три ковдри від шиї до п’ят. Четверта на кшталт бурнуса була обгорнута навколо голови, так що видно було тільки очі й кінчик носа.

Потроху він дозволив усім думкам залишити його. Завмер. Зірки світлили холодним вогнем, відьомськими свічками.

Він відправив Око.

Відчув, як воно відділяється від нього — відривається без болю. Полетіло геть, тихе, немов яструб, підіймаючись у висхідних потоках. Тепер він влився в ніч. Він був воронячим оком, вовчим оком, тхорячим оком, котячим оком. Він був скорпіоном, він ішов химерною ходою тарантула. Він був смертельно отруйною стрілою, пущеною в повітря пустелі. Хай там що і як, але Око його не покинуло.

Він летів вільно,