Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

">[1214]. У Горлівці місцевого депутата від партії «Батьківщина» Володимира Рибака, який виступив проти захоплення його міста «зеленими чоловічками» Гіркіна, затримали чоловіки в камуфляжній формі. Його по-звірячому катували і вбили, а тіло кинули в річку[1215]. До цієї жахливої розв’язки місцева юрма глумилася з Рибака, підбадьорюючи російських «зелених чоловічків» — схоже сталося у Донецьку, коли українських в’язнів змусили під дулами автоматів пройтися маршем вулицями міста. У Горлівці також стратили двох молодих активістів Євромайдану, 25-річного Юрія Дяковського та 19-річного Юрія Поправка. Дяковського вбили одразу після затримання, а Поправка, як і Рибака, закатували до смерті — їхні тіла знайшли одночасно. Під час моїх відвідин Слов’янська українські активісти розповідали про короткострокову російську окупацію міста, коли озброєні чоловіки обшукували їхні будинки; більшість із них змушені були переховуватися.

Силові структури росіян і російських маріонеток часто вдавалися до тортур від самого початку конфлікту[1216]. Командувач збройних формувань угруповання «ДНР» Ігор Гіркін видав розпорядження про застосування смертної кари на територіях, контрольованих окупантами. Це не має дивувати з огляду на звинувачення у причетності до масових вбивств у боснійському Вишеграді, що звучали на адресу Гіркіна. Згідно з документами, що перебувають у розпорядженні Міжнародного кримінального суду, навесні-влітку 1992 року під час кампанії етнічної чистки, влаштованої сербськими націоналістами та воєнізованими підрозділами, там було вбито 3000 цивільних боснійських мусульман, у тому числі 600 жінок та 119 дітей. Гіркін також брав участь у Другій чеченській війні, під час якої російські військові вчинили численні злочини проти мирного населення. Участь Гіркіна в обох цих конфліктах та етнічних чистках підготувала його до вчинення порушень прав людини та воєнних злочинів в Україні.

Під час окупації Слов’янська Гіркін, який проголосив себе «міністром оборони ДНР», запровадив військові трибунали, оголосивши чинним відповідний декрет Сталіна від 1941 року. Таємна поліція «ДНР» функціонувала десь «між радянським законодавством і правосуддям бойовиків»[1217]. «На основі цього [сталінського] законодавства ми судили, здійснювали суди, розстрілювали», — пізніше розповідав Гіркін[1218]. Загони Гіркіна вчинили набагато більше страт, ніж він сам публічно визнавав, включно з убивствами протестантських релігійних лідерів. Очільники російських маріонеток також вдавалися до тактики випаленої землі, зрівнюючи із землею села, коли відступали під тиском українських сил улітку 2014 року.

Трибунали, створені бойовиками «ДНР», присвоїли собі право карати смертю за гадані злочини «державної зради», «шпигунства», «дезертирства», «мародерства» та «пропаганди фашизму». Щодо останнього аналітик Харківської правозахисної групи Галя Койнаш відзначала:

«“Закон” який забороняє “пропаганду фашизму” виглядає скопійованим із російського відповідника, що, мабуть, має сенс, адже будь-який аналіз дозволяє зрозуміти, як багато бойовиків і тих, хто готує їх у Росії, мають ультраправі та неонацистські переконання, які цей документ має на меті заборонити»[1219].

Репресії військових трибуналів покликані відволікти увагу від дедалі зростаючої соціальної вразливості жителів ОРДЛО через брак ресурсів для виплати пенсій, зарплат і соцвиплат, що призводить до дезертирства, протестів і страйків. Військові «трійки», що «судять» на основі доносів, насильства та залякування, пише Койнаш, — це «ще одне страхітливе нагадування про найгірші методи радянської влади, явно спрямоване на тероризування населення»[1220].

У низці випадків окупанти з підкресленою зневагою ставилися до поранених і загиблих українських військовополонених. Є відеосвідчення того, як російські маріонетки, зокрема Михайло Толстих («Гіві»)[1221] та Арсеній Павлов («Моторола»), витягували тіла убитих українців із фургонів і скидали їх до рівчака, де залишали непохованими. «Гіві» катував поранених і захоплених у полон українських військових, кидаючи їх на землю, відрізав їхні шеврони, які заштовхував їм до рота і змушував їсти. Командир російських маріонеток, коментуючи загибель українських солдатів, сказав, що вони померли, бо відмовилися добровільно здатися: це був натяк на те, що їх стратили після взяття в полон[1222]. Із сотень українських солдатів, захоплених у полон під Іловайськом, майже всі, кого не стратили, зазнали тортур та жорстокого поводження. Принаймні четверо були страчені через те, що недостатньо швидко виконали наказ роздягнутися. Серед них були Артем Каліберда, який начебто поводився «істерично», і Андрій Лозинський, який попросив дозволити йому подзвонити додому матері. Колишній український військовополонений підтвердив матері, яка шукала свого зниклого під час бойових дій сина, що російські маріонетки наказали пораненим і травмованим полоненим роздягнутися, а потім їх стратили[1223].

Поранених українських військовополонених зі шрапнеллю в ногах змусили марширувати центром Донецька під свист, серед плювків і штурханів мешканців міста, підбурюваних російською та місцевою українофобською телепропагандою. Оксана, яка поїхала до Донецька добиватися