Читати книгу - "Під Савур-могилою"

— То чи приймеш, отамане зацний, віддачу боргів частинами, як просить товариство, а чи щось повелиш, щоб ми зняли з душ наших той гріх? — спитав насамкінець Павло Грибович Сірка, зрозумівши, що той висповідався перед ним, молодшим.

— А-а-а,— зам'явся кошовий,— не бідний я, а кошти на шпихтіри у себе витратіть чи пошліть на них спудеїв у вишкіл кудись або школу ще якусь прилаштуйте коло дяківок і для січової вправності, бо ж люду нашому в захисті ще треба буде.

— Перекажу моїм побратимам твоє веління, виконаємо його чесно та вдячно,— змовк Павло Грибович, набиваючи тютюном люльку.

По чималій мовчанці присутні почули пісню запорожців у сусідньому Іванківському курені.

У Сірка стислося серце і в горлі застряв біль, бо він здогадався, що, іванківці, зауваживши світло в його бурдюзі, співали ту пісню для нього. Вслід вони почали думу про Хвеська Ганжу Андибера:

Павло Грибович і Гурко-Палій сердечно й прочулено підхопили думу, і Сірко аж здивувався їхнім могутнім голосам, бо ж, зважаючи на пізній час, вони ще й стримували спів. «Три коні воронії» нагадали Сіркові всіх його Велесів.

Нарешті Назар Оскарко повів гостей на спочинок у Іванківський курінь до Стягайла, а Сірко заходив, по колибі, як завжди, в роздумі й печалі.

— Даруй, отамане,— перервав Сіркову гризоту Назар Оскарко, вернувшись.— Тобі є лист із Мерефи. Привіз його козак вчора, а нагоди почитати в мене не було.

— Читай тепер, якраз доречно буде,— ще думав щось своє Сірко.— Від кого він?

— Пише його пані Софія, а підписують, видно, й доньки: «Ознаймую тебе, дорогий муже, що ми, слава Богу, жиємо незгірше інших, чого й тобі під Богом вельми зичимо... Навесні, по довгій і нерушній хворості преставилися наші мати, Мотря, а оце перед Пилипівкою нагло вмер у млині наш господар Сабрі Берлад, то немає тепер кому й господарити. А ще, дорогий муже, навідував у передзим'ї мене князь Казбулат, то казав, що молодий цар Федір, через те, що ти не жиєш тут, скасує жалувану грамоту і пільги для Мерефи та нашої Артемівки, а відтак місто і його осельці матимуть платити датки на стрільців і козаків та на ґамзу — казну царську... Лишаємося з Богом — твої Софія й дочки».

— Перечитай, будь добрий, ще раз,— попросив Назара Сірко, врешті відірвавшись від дум.— Як гадаєш, джуро, Казбулат хоче скасувати пільги а чи прикликати мене до себе? — спитав Сірко в Оскарка.

— Думаю, даруй, отамане, що й скасувати, і прикликати тебе, щоб заправторити до Сибіру,— відповів джура.

— Істинно речеш, побратиме! — звівся і направився в двері Сірко.— Дякую, йди спочивай, а я трохи подивлюся на світ білий...

Надворі, густо всіявши зорями плащаницю німого літнього неба, спала, розпластавшись у закутки темних обріїв, тепла ніч, уже й засвітна. Плакали, кавкаючи, мов малята, над Січчю пугачі й глухо гуготіли неусипні рідні пороги. Близився досвіток.

«Пильнуй-пильнуй!..» — «Чатуй-чатуй!..» — почув Сірко переклики вартових і сів на колоди відпочити наодинці, як любив тепер часто.

«Пильнуй-пильнуй!..» — «Чатуй-чатуй!..» — підказували йому бекетники з ночі...

По третій добі перебування в Січі отаман Семен Гурко-Палій із своїми провожатими козаками та сотник-війт Павло Грибович при батові-валці для фастівчан готувалися в зворотну путь. Відбули величний поминальний молебень пошанування всіх убієнних, прийняли участь у цього разу особливо багатих та вигадливих веселощах і, повні вражень, були готові в путь.

Сірко подарував Грибовичу білого, в дорогих рондах коня-арабчука, відбитого у Батирші-Мансура-мурзи, і вершник — у брилі, полотняному вбранні та постолах — на ньому, величному й мальовничому, виглядав куликом на чаїній купині. Як кошовий не умовляв його ошатитися краще, Павло Грибович не послухався його. Сіркові не виходили з голови принесені Грибовичем туруси-чутки, найпаче та, що царський сол Василь Тяпкін у Столиці Щастя Порті та сол візира Ахмеда Капрулі Кают-Баба-бей у Москві трактують про мир між султаном, ханом і царем; у тій перетрактовці сол візира домагається всього Правобіччя разом із Запорогами, на що буцімто дав згоду вже й гетьман Самойлович.

— Якою б неймовірною та чутка не була, мій дорогий отамане, а цар вбиває двох зайців: домагається Києва і перепочинку від ханських та турецьких налог і можності готуватися до подальшої війни з ними та руйнування чужими руками уже не потрібних Запорогів із вольницею, яке є й пристанищем для збіглих від нього «ворів», і взірцем людської волі для поневолених. Цим самим Січ небезпечна й султанові, а відтак їхні інтереси спільні,— розмірковував Грибович, з чим погоджувався й Гурко-Палій.