Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

— Вони поводилися добре?— спитала я.

— Так,— відповів він,— дуже,— і діти подивилися на нього і всміхнулись.

— Зачекайте,— сказала я. Посадовивши малого на стільчик, я взяла з шухляди гаманець і вийшла разом з Беллерманом у коридор. На вішалці я побачила капелюх пані Франке та шапку пана Франке і привіталася з пані Гопф, яка вийшла з туалету. У волоссі в неї були папільйотки, під рукою вона тримала ілюстрований журнал. Я почекала, поки вона увійде до своєї кімнати, подивилась на Беллермана і спитала:

— Чотирнадцять, правильно?

— П'ятнадцять,— сказав він, усміхаючись.

Я дала йому п'ятнадцять марок і сказала:

— Дуже дякую вам.

— О, нема за що,— відповів він, потім іще раз зазирнув у наші двері й гукнув: — До побачення, діти! — І діти відповіли:

— До побачення!

Коли ми залишилися самі, я ще раз обняла їх усіх, допитливо подивилася на них, але не змогла виявити на їхніх обличчях нічого такого, що виправдало б мій страх. Зітхаючи, я почала готувати їм бутерброди до школи; Клеменс і Карла шукали щось у своїх ящиках. Карла спить на американському похідному ліжку, яке ми на день складаємо й підвішуємо до стелі, Клеменс — на старій плюшевій кушеточці, яка давно вже стала надто коротка для нього. Беллерман навіть поприбирав ліжка.

— Діти,— сказала я,— батько шле вам вітання. Він дав мені гроші для вас.

Вони нічого не сказали.

Карла підійшла до мене і взяла свій пакетик з бутербродами. Я подивилася на неї: у неї темне, Фредове волосся і його ж очі, які можуть так раптово кудись заблукати.

Маленький бавився на своєму стільчику і час від часу поглядав на мене, наче хотів упевнитися, що я тут, а потім бавився собі далі.

— Ви вже помолилися?

— Так,— відповіла Карла.

— Батько скоро вернеться,— сказала я, відчувши велику ніжність до дітей; мені довелося стримуватися, щоб знову не заплакати.

Діти знову промовчали. Я подивилася на Карлу, яка сиділа поруч мене на стільці, гортала шкільний підручник і неохоче пила молоко. І раптом вона глянула на мене й спокійно сказала:

— Він зовсім не хворий, він же дає уроки.

Обернувшись, я подивилася на Клеменса, що сидів на своїй кушеточці з атласом. Він спокійно подивився на мене і сказав:

— Це мені розповів Бейзем, він сидить зі мною на одній парті.

Про це я нічого не знала.

— Є хвороби,— сказала я,— при яких можна й не лежати в ліжку.

Діти нічого не відповіли. Вони пішли, надівши свої ранці, а я вийшла в коридор і дивилася, як вони повільно йшли сірою вулицею, трохи опустивши плечі під вагою книжок; і мене огорнув сум, бо я бачила саму себе: як я йду вулицею з ранцем на спині, трохи опустивши плечі під вагою книжок; я вже не бачила дітей — дивлячись згори, я бачила тільки саму себе: маленьку дівчинку з білявими косами, що роздумує над візерунком для плетіння чи силкується пригадати рік смерті Карла Великого.

Коли я обернулася, пані Франке стояла біля дзеркала перед вішалкою і поправляла лілову вуаль на капелюсі. Задзвонили до восьмигодинної меси. Вона привіталась, підійшла до мене, постояла усміхаючись переді мною в темному коридорі й, не давши мені зайти до кімнати, зупинила мене.

— Кажуть,— промовила вона привітно,— що чоловік вас остаточно покинув. Це правда?

— Правда,— сказала я тихо,— він мене покинув.

І я здивувалася, що більш не відчуваю до неї зненависті.

— І він п'є, це правда? — Вона зашпилила вуаль на своїй пишній шиї.

— І п'є,— насилу вимовила я.

Запала майже цілковита тиша, тільки з кімнати долинало ніжне белькотання мого малюка, який розмовляв зі своїми кубиками, а потім пролунав голос диктора, який п'ять, шість, ні, сім разів підряд — серед тиші я добре розчула — промовив: «Сім годин тридцять дев'ять хвилин... Може, ви вже повинні залишити вашу чарівну дружину, а може, ще встигнете послухати веселий ранковий марш Булвера...» Оту ранкову музику, ті казенні веселощі я сприймала, як удари батога.

Пані Франке стояла переді мною, не ворушачись і нічого не кажучи, але я бачила вбивчий блиск у її очах; і я тужила за хрипким голосом негра, який чула тільки раз, один-єдиний раз, і який відтоді марно сподіваюся почути знову,— хрипкий голос, що співав: