Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

Ми сіли, і мені було приємно батати, що вона справді рада: коли вона ставила нам тарілки, від старання у неї аж вуха порожевіли. Але в мене було неспокійно на душі, я весь час думала про дітей, і приємного сніданку в нас не вийшло. Фред теж був чимось занепокоєний. Він тільки зрідка поглядав на дівчину і, коли я відводила від нього очі, дивився на мене, та коли я підносила погляд, він щоразу відвертався. До закусочної заходило багато людей, дівчина подавала булочки, ковбасу й молоко, лічила гроші, брала гроші й іноді поглядала на мене і всміхалася мені, немовби підтверджуючи угоду між нами,— угоду, відому тільки їй та мені. Коли в закусочній ставало трохи вільніше, вона підходила до недоумкуватого, витирала йому рота й пошепки називала його на ім'я. І я згадувала все, що вона мені про нього розповідала. Та раптом я дуже злякалася, бо увійшов священик, якому я вчора сповідалася. Він усміхнувся дівчині, дав їй гроші, і вона подала йому через прилавок червону пачку сигарет. Фред також з цікавістю дивився на нього. Потім священик відкрив пачку; його погляд байдуже ковзнув по закусочній він побачив мене, і я зрозуміла, що він злякався. Він більше не всміхався, засунув вийняту сигарету в кишеню свого чорного пальта й хотів був підійти до мене, але, почервонівши, ступив назад.

Я встала й підійшла до нього.

— Доброго ранку, пане священику,— сказала я.

— Доброго ранку,— відповів він, збентежено оглянувся і прошепотів: — Мені треба з вами поговорити, я вже був сьогодні вранці у вас дома.

— Боже мій,— вихопилося в мене.

Він дістав сигарету з кишені пальта, устромив її в рот і прошепотів, запалюючи сірник:

— Вам дано розгрішення, воно дійсне... я поводився дуже нерозумно, даруйте.

— Дуже дякую,— сказала я.— А що робиться у нас дома?

— Я розмовляв тільки з якоюсь літньою дамою. То ваша мати?

— Моя мати? — перепитала я, жахнувшись.

— Зайдіть коли-небудь до мене,— сказав він і дуже швидко вийшов.

Я вернулася до столика. Фред мовчав. Вигляд у нього був дуже змучений. Я поклала свою долоню на його руку.

— Я мушу йти, Фреде,— сказала я тихо.

— Не йди, я мушу поговорити з тобою.

— Тут незручно, потім. Боже мій, ти ж мав на це цілу ніч.

— Я вернуся,— прошепотів він,— скоро. Ось гроші для дітей, я ж пообіцяв. Купи їм щось за них, може, морозиво, якщо вони люблять.

Він поклав переді мною марку. Я взяла її й засунула в кишеню пальта.

— Пізніше,— прошепотів він,— ти одержиш усе, що я тобі винен.

— Ах, Фреде,— сказала я,— облиш це.

— Ні,— сказав він,— мені так тяжко думати про те, що я тебе, можливо...

— Подзвони мені,— прошепотіла я у відповідь.

— Якщо я подзвоню, ти прийдеш? — спитав він.

— Не забудь: я ще винна за каву та за три пиріжки.

— Я пам'ятаю. Ти й справді хочеш уже йти?

— Мушу.

Він устав, я лишилася сидіти й дивилась, як він стоїть біля прилавка й чекає. Поки Фред розплачувався, дівчина всміхнулася мені, і я встала й разом із Фредом пішла до дверей.

— Ви ще прийдете? — гукнула дівчина услід нам.

— Прийду,— гукнула я у відповідь і ще глянула на недоумкуватого хлопчика, що сидів, тримаючи в роті обсмоктану паличку.

Фред провів мене до автобуса. Ми більше не сказали одне одному жодного слова, тільки швидко поцілувались, коли автобус підійшов; і я побачила, як Фред стояв на зупинці, побачила такого, якого вже бачила багато разів,— погано одягненого й засмученого. А ще я побачила, як він повільно, ні разу не оглянувшись, пішов до вокзалу.

Коли я піднімалася брудними сходами, що вели до нашої квартири, мені здавалося, що моя нога не ступала тут цілу вічність, і я подумала, що ніколи ще не залишала дітей самих так надовго. В будинку було гамірно, чайники свистіли, радіоприймачі вивергали казенні веселощі, і на другому поверсі Мезевітц лаявся з своєю жінкою. За нашими дверима була тиша; я тричі натиснула кнопку дзвінка, почекала й нарешті, коли Беллерман відчинив двері, почула голоси дітей. Я почула їх усіх трьох одразу, тільки кивнула Беллерманові й побігла повз нього в кімнату, щоб побачити дітей; вони сиділи навколо столу так поважно, як ніколи не сидять у мене; коли я ступила на поріг, їхня розмова і сміх урвалися. Тихо було лише одну мить, але мене охопила глибока туга; страх мій тривав тільки мить, але цієї миті я не забуду ніколи.