Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

собі це,— моє серце завмерло, потім знову сильно забилося й знову завмерло. Я уважно спостерігала за ним: як він, тримаючи сигарету в зубах, із знудженим виглядом застібав свої зім'яті штани, як затягнув ремінь, надів шкарпетки і взув черевики, а потім, зітхаючи, зупинився, провів руками по лобу, по бровах, і я не могла зрозуміти, як я прожила з ним п'ятнадцять років: він був мені чужий — цей нудьгуючий, байдужий чоловік, який сів оце на ліжко й опустив голову на руки Дивлячись у дзеркало, я подумала про обіцяне нам інше життя, в якому не буде шлюбу: те життя без шлюбу, без заспаних чоловіків, які, тільки-но прокинувшись, хапаються за сигарети, має бути прекрасним. Я відірвала свій погляд від дзеркала, зашпилила волосся й підійшла до вікна. Стало видніше, небо над вокзалом було вже світло-сіре; я це бачила але до моєї свідомості нічого не доходило: я все ще мріяла про обіцяне нам життя без шлюбу і, вловивши ритм літургійного співу, побачила, що поруч мене лежать чоловіки, з якими я не одружена і про яких знала, що вони не хочуть володіти мною.

— Можна взяти твою зубну щітку? — спитав Фред, стоячи біля умивальника.

Я подивилась на нього, сказала нерішуче: «Так»,— і аж тепер раптом опам'яталася.

— Господи,— вихопилося в мене,— скинь хоч сорочку, коли вмиваєшся.

— Ет, навіщо! — відповів він, загнув комір сорочки всередину й провів вологим рушником по обличчю, по потилиці та по шиї; байдужість, що виявлялася в цих рухах, дратувала мене.

— Я довірятиму дрогістам,— сказав він,— куплю надійну зубну щітку. Взагалі цілком довіряймося дрогістам.

— Фреде,— гостро сказала я,— і ти можеш іще жартувати? Я й гадки не мала, що вранці у тебе такий добрий настрій.

— У мене не такий уже й добрий настрій,— сказав він,— але й не дуже поганий, хоча й прикро, що ми ще не поснідали, навіть не випили кави.

— О, я знаю тебе,— сказала я,— тобі тільки й треба, щоб хтось зворушив твоє серце.

Він причісувався моїм гребінцем і, почувши це, зупинився, повернув голову й подивився на мене.

— Я запросив тебе поснідати, кохана,— промовив він лагідно,— і ти мені ще нічого не відповіла.

Він знову відвернувся і, причісуючись далі, сказав у дзеркало:

— Ті десять марок я зможу віддати тобі тільки на тому тижні.

— Облиш, бога ради,— сказала я,— ти зовсім не повинен віддавати мені всі свої гроші.

— Але я так хочу,— відповів він,— і прошу тебе взяти їх.

— Дякую, Фреде,— сказала я,— я справді вдячна тобі. Та якщо ми хочемо поснідати, то вже пора.

— Отже, ти йдеш зі мною?

— Іду.

— От і чудово.

Він засунув краватку під комір, зав'язав її й підійшов до ліжка, щоб узяти піджак.

— Я вернуся,— сказав він раптом різко,— неодмінно вернуся, вернуся до вас, але я не хочу, щоб мене силували до того, що я сам зроблю охоче.

— Фреде,— відповіла я,— мені здається, що про це вже нічого говорити.

— Так,— промовив він,— твоя правда. Добре було б знову зустріти тебе в тому житті, де я міг би кохати тебе, кохати так само, як тепер, не одружуючись з тобою.

— Я щойно про це думала,— сказала я тихо і вже не змогла стримати сліз.

Він швидко обійшов навколо ліжка, наблизився до мене, обняв мене, і я почула, як він, спершись підборіддям мені в голову, промовив:

— А було б добре знов зустріти тебе там. Сподіваюсь, ти не злякаєшся, якщо я й там з'явлюсь.

— Ох, Фреде,— сказала я,— подумай про дітей.

— Я думаю про них,— сказав він,— кожного дня я про них думаю. Ти хоч поцілуй мене.

Я підвела голову й поцілувала його.

Він випустив мене з обіймів, допоміг мені надягнути пальто, і, поки він одягався, я склала всі наші речі в свою сумочку.

— Щасливіші ті,— сказав він,— що не кохались, коли брали шлюб. Це жахливо — кохатись і взяти шлюб.

— Можливо, й твоя правда,— сказала я.

У коридорі було ще темно і тхнуло від кутка, де був туалет. Ресторану ще не відчинили, внизу нікого не було, всі двері виявились замкнуті, і Фред повісив ключа на довгий цвях біля входу до ресторану.

На вулиці було повно дівчат, що йшли на шоколадну фабрику; мене здивував веселий вираз їхніх облич, більшість із них ішли під руку й сміялися, дивлячись одна на одну.

Коли ми входили до закусочної, годинник на соборі пробив три чверті на сьому. Дівчина стояла до нас спиною й поралася коло кавоварки. Тільки один столик був