Читати книгу - "Малюк Цахес"

(М. п. д.) – Було б досить безглуздо, але й незвичайно цікаво, – сказав якось сам до себе господар, – коли б цей сірий хитрун під грубою справді мав той хист, який йому хоче приписати професор. Гм! Може, я мав би з нього більший зиск, ніж із своєї Невидимої дівчини. Я посадовив би його в клітку, хай би показував людям своє вміння, за що вони радо й щедро платили б. Адже вчений кіт справив би куди більше враження за розвинутого не на свій вік хлопця, якого замучують всілякими вправами. До того ж я б заощадив на писареві. Треба краще придивитися до цього шельми!

Почувши підступні слова господаря, я відразу згадав застереження своєї незабутньої матусі Міни і, намагаючись нічим не виявити, що зрозумів їх, твердо поклав собі надалі пильно приховувати свою освіченість. Відтепер я читав і писав тільки вночі, не раз дякуючи ласкавій долі за те, що вона дала моєму зневаженому родові багато переваг над двоногими істотами, які хтозна-чому величають себе вінцем природи. Зокрема, можу запевнити, що, навчаючись, я нітрохи не залежав ні від свічкарів, ні від фабрикантів оливи, бо фосфор у моїх очах яскраво світить і найтемнішої ночі. Певне й інше – моїм творам не закинуть того, що закидали одному стародавньому письменникові, а саме: що витвори його духу тхнуть ламповою оливою.

Але, глибоко переконаний, що природа обдарувала мене багатьма чудовими перевагами, я, проте, мушу визнати, що в цьому світі все трохи недосконале, і та недосконалість, знову ж таки, залежить одна від одної. Не буду говорити про наші тілесні нахили, які лікарі звуть неприродними, хоч мені вони здаються цілком природними, скажу лише, що в нашій психіці та залежність виявляється дуже чітко. Адже ж споконвіку відомо, що наш лет стримують свинцеві гирі, про які ми не знаємо, що вони собою являють, звідки беруться і хто їх нам чіпляє.

Та, мабуть, я вчиню краще й справедливіше, коли скажу, що все зло походить від поганого прикладу і що недосконалість нашої природи полягає тільки в тому, що ми змушені наслідувати його. А ще я переконаний, що людський рід, власне, на те й існує, щоб подавати той поганий приклад.

Хіба ти, любий юначе котячого роду, що читаєш ці рядки, ніколи в своєму житті не перебував у такому стані, самому тобі незрозумілому, за який тебе товариші тяжко ганили або навіть і дошкульно кусали? Ти ставав ледачий, дратівливий, нахабний, ненажерливий, ні в чому не знаходив задоволення, вічно опинявся там, де не мав бути, всім заважав, одне слово, робився запеклим шибеником! Втішся ж, о коте! Не твоя власна, питома природа призвела тебе до такого стану, ні, ти цим лише віддавав данину принципові, який порядкує нами, і собі наслідуючи поганий приклад людей, що запровадили цей перехідний стан. Втішся, о коте, адже й мені повелося не краще!

Бувало, в розпал нічної праці мене зненацька опадала якась нехіть, наче від пересичення нестравною їжею, і я засинав, згорнувшись клубочком, на тій самій книжці, яку читав, чи на тому самому рукописі, який писав. Ця нехіть і млявість дедалі збільшувалась і врешті я зовсім втратив бажання писати, читати, стрибати, бігати, розмовляти з приятелями в льоху чи на даху. Натомість мені страшенно кортіло робити все те, що господареві та моїм друзям ніколи не було до смаку, чим я завжди справляв їм неприємність. Щодо господаря, то довгий час він тільки проганяв мене, коли я вмощувався там, де йому не подобалося, поки нарешті змушений був трохи набити мене. Наприклад, я стрибнув на його письмовий стіл і доти метляв хвостом, аж поки потрапив кінчиком його у велику чорнильницю і потім почав виводити ним на підлозі й на канапі чудові малюнки. Господар, який, мабуть, не розумівся на такому жанрі мистецтва, розлютився. Я чкурнув на подвір'я, але там мені повелося ще гірше. Великий кіт, що самим своїм виглядом викликав пошану, вже давно висловлював невдоволення моєю поведінкою, а тепер, коли я досить незграбно спробував поцупити в нього з-під носа ласий шматочок, який він налаштувався з'їсти, він без зайвих церемоній надавав мені таких ляпасів в обидві щоки, що зовсім приголомшив мене і з вух у мене потекла кров. Якщо я не помиляюся, то цей показний добродій був моїм дядьком, бо рисами обличчя він скидався на Міну і подібність їхніх вусів також впадала в око. Одне слово, я визнаю, що поводився тоді нечемно, навіть мій господар казав: «Просто не знаю, Муре, що з тобою діється, не інакше, як для тебе настала та пора, коли треба переказитися!» Господар не помилявся, в мене почалася жахлива, фатальна перехідна пора, яку, за поганим людським прикладом, я мусив пережити і яку, про що вже мовилось, люди запровадили, начебто виходячи з найглибших законів своєї природи. Вони кажуть, що це та пора, коли «треба переказитися», хоч багато з них казяться ціле життя. У нас же, в котів, ця пора триває хіба що кілька тижнів, а сам я покінчив з нею раптово, могутнім поштовхом, який мало не коштував мені однієї лапи й кількох ребер. Власне, я стрімголов вискочив із тих прикрих тижнів шаленства й бешкетів.

Не можу не розповісти, як це сталося.

На подвір'ї будинку, де мешкав мій господар, стояла якась машина на чотирьох колесах і з розкішним покриттям усередині; потім я довідався, що то була англійська карета. Певна річ, у тодішньому моєму стані мене миттю охопило бажання видряпатись на ту машину, а потім і залізти в неї, що я щасливо й зробив, хоч і з великим зусиллям. Подушки всередині були такі м'які, такі звабливі, що відтоді я цілі години пролежував там,