Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

— Ш-ш-ш-ш… — Ігорю, назад! Здай назад!

— Ш-ш-ш-ш…

— Послухайте, Соню, — раптом ворухнув губами Норильцєв, до болю стискаючи кермо космоцикла, — звідки у вас прізвище таке цікаве?

— Яке таке прізвище?! — не зрозуміла дівчина й вибухнула: — Ти мені зуби не заговорюй! Кому кажу — назад руш!

— А „Такаманохара”, — не звернув уваги на її тон Ігор, напружено вдивляючись в кулю, що трохи уповільнила свої спіральні рухи. Наче до останнього кидка готувалася. — Воно мені відразу якимсь знайомим здалося. А нещодавно ось пригадав… Коли ми в нашому „Оріоні” до якоїсь там рольової гри готувалися, то міфологію різних народів світа вивчали… І саме тоді надибав я інформацію про те, що Такаманохарою звалася чарівна небесна країна давніх японців. „Японців? — подумав Кременчук. — Ну, звісно ж, японців!” А вголос мовив:

— А Мамая ти не згадав? Він тобі теж казав щось про те, що випадкові прізвиська часто перетворюються на реальні символи.

— Це ти про руку? — Норильцєв вже майже не відчував своєї ртутної кінцівки, все дужче й дужче стискаючи кермо.

— Та не вірний він висновок зробив. Бо ти все переінакшив, ще на Чоломаю не розчувши. А я поправляти не став. Не Сталева Десниця, ні. А Столева. Тобто, одна — як у ста левів. А ти…

— От воно як. — Соньці на мить здалося, що байдужість почала зникати з голосу капітана. — Але ж Зоребором ти залишаєшся? Не переплутав я?

Настала пауза. Велика й тягуча.

— Ш-ш-ш-ш…

— Ти… Ви зрозуміли? — тихо-тихо, ледь-ледь гучніше клятого шипіння видихнув Норильцєв. — Ігорю! — не витримала Сонька. І якщо вона не закричала, то лише тому, що боялася своїм криком розбурхати оте кляте кульове утворення. Чи створіння? — Ігорю, давай до мене!

Космоцикл Зоребора рушив з місця. Спочатку ледь помітно, а потім все більше й більше набираючи швидкість.

Але не у визначеному Такаманохарою напрямку.

— Побажайте мені везіння, капітане, побажайте!.. Мені зараз головне на петлю вийти, головне — на петлю вийти встигнути! — задзвеніло в Соньчиних навушниках.

— Петлю? Яку таку петлю?!? Ігорю-ю-ю!!! Ти куди-и-и!?

Кричати Сонька вже не боялася, бо Норильцєв, на граничній швидкості спрямував свій апарат просто на те, що вважалося, якщо вірити капітанові, залишками — чи основою? — Дарт Вейдера, Великого й Незнищенного.

Зоребор капітанові вірив. Зоребор вперше, не подитячому, а по-дорослому, вірив Кременчуку, втелющуючись просто у вогненну кулю і — увесь в полум‘ї та бузкових іскрах — тягнучи її за собою до виходу зі зруйнованого зорельоту.

— А-а-а-а!.. Ш-ш-ш-ш!.. А-а-а-а!.. Ігорю-ю-ю!!!

Сонька знову розвернула свій апарат і так хутко зірвалася з місця, що мерехтливий ряд плафонів миттєво злився в одну бляклу смугу. З переламаного навпіл зорельоту вони вилетіла до відкритого космосу не набагато відстаючи від Зоребора. Втім, самі поняття «багато» чи «небагато» завжди відносні.

Ось і зараз вона ще линула по прямій над величезною синьо-опуклою поверхнею планети у розводдях блідоблакитних хмар, а Норильцєв, з останніх сил щось судомно хриплячи в мікрофони, вже закладав таку круту петлю, що мав би просто вивалитись з сідла. Але не вивалився. І разом з апаратом, на величезній швидкості, посунув просто на обшивку зламаної голки «Софії».

— Ш-ш-ш-ш!..

— Куди-и-и-и!?! — загорлала Сонька, закладаючи і свій карколомний віраж для того, щоб перехопити хлопця. — Вбік давай, вбік! Розіб’єшся!!!

— Ш-ш-ш-ш…

— С-сама наз-зад… — голос Норильцєва рвався пекучими судомами, наче він згорав, згорав у бузковому полум’ї і ніяк не міг остаточно згоріти, увесь обпалений болем і ще чимось, для чого поки що не було винайдено слів. — Наз-зад, Соню! Не наближайся, не наближайся!.. За нас, за Едгара Фрунзіковича, за Румату! Румато-о-о-о!!! А ампутовані крила за спиною й досі печуть… Ні, не печуть, не печуть вже! Вони відростають… А ти, ти отримуй, суко-о-о!!! І лише зараз, разом з цим горловим криком, вивернутим назустріч усім небезпекам усіх таємничих світів вкупі, Такаманохара зрозуміла задумку хлопця. „Перетворюють матерію на вакуумну піну, — казав Дар Ветер. — Це стан майже цілковитого небуття”.

— Ні-і-і-і!.. — у відчаї загорлала вона, вивертаючи кермо космоцикла, аби не втрапити під залп гармат антиметеорного захисту.

А чоловік з гордим лицарським ім’ям Зоребор Столева Десниця, нащадок легендарних оріїв-орачів Ігор Норильцєв — землянин з українського міста Гременець, відвертати не став, щодуху несучись просто на срібну стінку обшивки кременчуцького зорельота, яка швидко зростала перед ним, закриваючи собою і поверхню планети, і зірки, і увесь цей загадковий всесвіт. Всесвіт, на розгадування якого вже не залишалося часу. А Соньці здалося, що він раптом завмер разом із синьою планетою, зануреною в нього, а потім вивалив на космоцикл, охоплений бузковим полум’ям, помаранчевий стовп жаского випромінювання.

В навушниках стало тихо-тихо. Раптово і на тривалий час. Тунель коридору занурився в синявий морок: останні енергетичні запаси корабля були викинуті на цей постріл.

Нкса обіруч учепившися в скафандр Кременчука, разом з ним повільно обертався в темряві мертвотного кольору. Чи то ця темрява тужно оберталася навколо їх?

А Сонька, вимкнувши рушій космоциклу, по інерції линула за прозорою світловою хмаркою, що поволі танула в просторі, всипаному рясними зірками. Наче всотувалася ними. Ось краї хмарки вигнулися кінчиками довгого волосся, ось вона прийняла подобу людського обличчя, ось те обличчя всміхнулося сумно-сумно і назавжди загубилося серед сузір’їв.

В темряві коридору сліпий Кременчук, тамуючи нікому не потрібні схлипи, відкинув голову, притискаючи потилицею до скла гермошолому свого міліцейського кашкета, що вже давно звалився з його маківки.

— Прощавай… — дихнуло в навушниках. — Ні, до побачення, Ігорю… Здається, перша половина твого прізвиська була таки правильною. І, здається, ти сповна віддав свій борг. Але… Але чому така порожнеча?! Чому?!..

Чому… чому…

Повискував, майже невидимий у мороці, Нкса.

А потім в просторі щось змінилося. Він начебто поважчав,