Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

але я тут обмежусь, поки приміський потяг зупиняється, а кондуктор вигукує: «Донсьєр, Ґратваст, Менвіль» тощо, нотуванням того, що насувають мені на пам’ять пляж і гарнізон. Я вже згадував про Менвіль (Media villa) та про його вагу, якої він набрав завдяки пишному дому розпусти, недавно тут зведеному попри марні ремства матерів сімейств. Але перш ніж сказати, чому Менвіль пов’язаний у моїх спогадах із Морелем та паном де Шарлюсом, я маю відзначити розбіжність (далі я все це деталізую) між вагою, якої Морель надавав тому, чи зможе він собою розпоряджатися в певні години, і нічев’ям, якому він нібито присвячував цей час, адже ця сама розбіжність знову спливала в поясненнях іншого порядку, які скрипаль давав панові де Шар-люсу. Перед бароном він корчив із себе безсрібника (корчив без усякого ризику, зважаючи на гойність його ласкавця), але, коли йому кортіло провести вечір на власну руку, даючи комусь уроки музики тощо, він, осміхаючись хтивим усміхом, не забував додати до цього приводу свого зникнення таке: «А заразом і сорок франків зароблю. Все-таки гроші. Дозвольте мені піти — ви ж бачите, для мене це зиск. Ба, я не такий багач, як ви, мені треба завойовувати місце під сонцем, пора копійчину загрібати». Морель і справді прагнув давати уроки. Брехня, що всі гроші однакові. Новий спосіб заробітку повертає блиск монеті потьмянілій в обігові. Коли Морель таки йшов на урок, можливо, два луїдори, які на прощання вручала йому учениця, справляли на нього інше враження, ніж два луїдори, які перепадали йому від пана де Шар-люса. Великий грошовик за два луїдори ладен відмахати кілька кілометрів, але кілометри можуть стати цілими милями, якщо це лакейський син. Проте в пана де Шарлюса часто виникали сумніви в тім, що Морель справді дає скрипкові уроки, — сумніви то дужчі, що музика часто вигадував інші приводи, зовсім не меркантильні та ще й безглузді. Морель не міг утриматися від того, щоб чи то зумисне, ачи не зумисне не напускати такої мани, щоб у тій мані можна було розгледіти лише якісь клапті його життя. Цілий місяць він віддавав себе до послуг пана де Шарлюса, але під умовою, щоб мати вільні вечори; йому хотілося пройти повний курс алгебри. Приїжджати до пана де Шарлюса після занять? Ох, це неможливо, лекції завершуються часом дуже пізно. «Навіть пізніше другої ночі?» — питав барон. «Буває, що й так».

— «Але алгебру можна засвоїти за підручником». — «Це навіть ще легше, бо я майже нічого не розумію на лекціях». — «То в чому ж річ? Зрештою й алгебра тобі не потрібна». — «Мені це подобається. Навчання повертає мені смак до життя». «Щоб через алгебру пропадати ночами? Тут щось не те, — казав собі пан де Шарлюс. — Може, він співпрацює з таємною поліцією?» Так чи інакше, Морель відводив пізню добу для себе — чи то для алгебри, чи то для скрипкових уроків. А одного разу його нічев’я пішло не на те і не на те, а на принца Ґермантського,— той приїхав на узмор’я на кілька днів погостити в дукині Люксембурзької, спіткав молодого музику, який теж його не знав, і вручив йому п’ятдесят франків за те, щоб зночувати разом ніч у менвільському лупанарії; для Мореля то була подвійна втіха: убаришувати від принца Ґермантського і пожирувати серед жінок, безсоромних, го-логрудих смуглянок. Я не знаю, яким побитом пан де Шарлюс дізнався про цю подію та про місце її, але він таки дізнався, хоч особа спокусника залишилася невідома. Шаленіючи з ревнощів і палаючи нетерпінням з’ясувати, хто це, він телеграфував Жюп’єнові — той прибув через два дні, і, коли на початку того тижня, Морель освідчив, що йому треба відлучитися, барон попросив Жюп’єна підкупити бандуршу, щоб вони могли зі сховку з Жюп’єном підглядати, як усе станеться. «Гаразд, я все влаштую, котусику»,— відповів Жюп’єн баронові. Важко уявити собі, як ця його тривога збурила і тим самим на якийсь час збагатила духовність пана де Шарлюса. Любов іноді робить у голові цілий геологічний зсув. У душі пана де Шарлюса, ще недавно подібній до такої одноманітної рівнини, що на ній, скільки сягало око, не бовваніло жодної зачіпки, нараз виріс твердий, мов граніт, гірський масив, де кожна гора була витесана так, ніби різьбяр замість вивезти мармур різьбив його тут, на місці: у величезних і титанічних групах на очах оживали Лють, Заздрощі, Цікавість, Ревність, Ненависть, Страждання, Гордість, Жах і Любов.

Аж це зайшов вечір, коли Морель збирався відвихнутися. Жюп’єн виконав своє завдання. Вони з бароном мали прийти близько одинадцятої вечора, їх обіцяли сховати. За три вулиці до цього пишного веселого дому (куди з’їжджалися з усіх модних околичних курортів) пан де Шарлюс уже йшов навшпиньки, він змінив голос і благав Жюп’єна балакати тихіше — зі страху, щоб їх не почув з лупанарію Морель. Прокравшись до сіней, пан де Шарлюс, не привчений до такого роду закладів, опинився, на свій подив і жах, у місці галасливішому, ніж біржа чи торги з молотка. Марно він просив з’юрмлених круг нього субреток не галасувати, їхній гомін покривали крики і нагукування старої звідниці в чорній як смола перуці, зі зморшкуватого обличчя якої вперто злущувався напускний авторитет нотаря чи еспанського священика. Дама ця щохвилини громовим голосом, ніби регулюючи транспортний рух, наказувала то зачиняти, то відчиняти двері: «Проведіть пана до двадцять восьмого, еспанського номера». — «Зараз туди не можна». — «Впустіть, ці панове питають панну Ноемі. Вона очікує їх у перському салові». У пана де Шарлюса у п’ятах похололо, наче в провінціала на вуличному переході; а як сягнути по порівняння не таке блюзнірське, як мотив капітелів у притворі старої кульвільської церкви, то голоси молодих службовок повторювали тихіше, але невтомно розпорядження звідниці, як учні псалмодіють молитви в лункій тиші сільського храму. Пан де Шарлюс спершу наполоханий так, що навіть надворі тремтів, як би його не почув Морель з вікна, трохи утишив свій дриж тут, на цих безконечних сходах, розуміючи, що з номерів годі щось побачити. Врешті настав край його хресним мукам, він зустрівся з панною Ноемі і та пообіцяла сховати його та Жюп’єна, але спочатку притулила їх у пишному перському салоні, звідки не було видно нічогісінько. Вона сказала, що Морель зажадав оранжади і що тільки-но йому подадуть, обох гостей проведуть до салону з прозорими стінами. Її вже кликано, і панна Ноемі,