Читати книгу - "Бродяги Пiвночi (збірник), Джеймс Олiвер Кервуд"

що здиблюються й опадають, аж доки не зустрінуться зі склепінням неба за багато-багато миль звідси. Не раз його серце болісно стискалося від думки, що двійко тонких сталевих реберець фут за футом, миля за милею повзуть з Едмонтона, за сто п’ятдесят миль звідси. Для нього це було наче осквернення, злочин супроти Природи, вбивство цієї милої серцю дикої краси. Бо в його душі ця вся дичавина давно вже перестала бути лише величезною купою ялин, кедрів, ялиць, тополь і беріз, лише величезним незайманим простором між рікою, озером і болотом. Усе це стало для нього єдиним цілим, особистим — і любов до неї була сильніша, ніж до людей. Вона була його неназваним богом. І Кент схилявся перед нею, як не схилявся перед жодним божеством на світі, а вона все повніше розкривала йому душу, звіряючи одну за одною свої найзаповітніші таємниці, сторінку за сторінкою гортаючи перед ним найдивовижнішу з усіх книг. І це було диво, що вона так близько до нього, поряд із ним, обіймає його, всміхається йому сонячним світлом, шепоче до нього тихим подувом вітерцю, киває та промовляє до нього з кожного гребеня гірських хребтів і наповнює його дивним щасливим відчуттям — навіть у ці години, коли він знав, що помирає.

А тоді він глянув ближче — на поселення, що вмостилося вздовж берега сріблястої ріки за чверть милі звідси. Там теж панувала дичавина — до приходу сюди залізниці ще залишався певний час. Отрута спекуляції вже проникла сюди, але ще не почала знищувати. Пристань Атабаска досі відкривала єдиний шлях до великої Півночі. Її хатини, зведені з колод і грубих дощок, були розкидані поодинці. Навіть звідти він чув віддалене гудіння тартака, що ліниво перемелював свої запаси. Неподалік майорів потріпаний вітром прапор Британської імперії над постом Компанії Гудзонової затоки, що вже понад століття вела торгівлю на Півночі. Протягом минулої сотні років Пристань Атабаска пульсувала боєм сердець, загартованих дикими просторами. Через це місто, долаючи шлях по ріці й на собаках, прибували цінні вантажі з Півдня, в обмін на які Північ давала ще більш цінні хутра. І сьогодні, дивлячись на поселення, Кент бачив ту ж саму бурхливу діяльність, що кипіла тут протягом останнього сторіччя. Баржі, завантажені по самі фальшборти, цілим караваном відчалювали вниз по ріці. Раніше Кент спостерігав, як їх споряджають, тепер він дивився, як вони повільно віддаляються від берега, як блищать на сонці їхні весла, а екіпажі відчайдушно й несамовито співають їхню улюблену «Chanson des Voyageurs»[47], скеровуючи погляди назустріч пригодам Півночі.

Щось стиснуло горло Кенту — почуття, яке він намагався придушити, та воно все одно проривалося крізь губи тихим стогоном, майже схлипом. Він чув, як співають люди вдалині, дикі й вільні, як самі ліси, і так хотів висунутись у вікно й прокричати їм услід слова прощання. Тому що караван — караван Компанії Гудзонової затоки, чиї пісні лунали над рікою вгору і вниз за течією більше, ніж двісті п’ятдесят років поспіль, — вирушав у дальню путь. І Кент знав, куди він прямує — на північ, і ще далі на північ; пройде сотню миль, п’ять сотень миль, тисячу миль — а тоді ще тисячу, перш ніж остання з барж звільниться від свого дорогоцінного вантажу. І довготелесих засмаглих чоловіків на баржах чекають місяці справжнього, радісно бентежного життя просто неба. Не в змозі стримати тугу, що затопила його, Кент відкинувся на подушки й прикрив очі рукою.

У ці моменти його уява яскраво й нагло змальовувала йому картини втраченого. Завтра чи післязавтра він буде мертвий, а річковий караван й далі гребтиме — вперед, до Великих порогів Атабаски, долаючи Бистрину Смерті, хоробро оминаючи небезпечні скелі й бистрини Великого каскаду, водоверті Диявольської Горлянки, крізь громоподібний рев і кипіння «драконової пащі» Чорної Бистрини — і так до кінця Атабаски, до Невільничої ріки і через Маккензі, допоки останній ніс на борту не відчує аромату припливних вод Північного Льодовитого океану. А він, Джеймс Кент, буде вже МЕРТВИЙ!

Він зняв руку з очей, і його губ торкнулася квола посмішка. Він ще раз визирнув у вікно. В каравані було шістнадцять барж, і він знав, що капітаном на найбільшій із них був П’єр Росан. Він уявляв собі, як, мабуть, почервоніла й розпухла П’єрова горлянка від гучних пісень. Там, за тисячі миль, на П’єра чекала дружина. Підхоплені течією баржі вже несло — і здавалося Кенту, що він бачить останніх втікачів, які рятуються від вторгнення сталевих почвар. Не усвідомлюючи, він простягнув перед собою руки, і душа його прокричала останнє «Прощавай», хоч жодного звуку не злетіло з губ.

Він радів, коли баржі зникли з очей і співи гребців розчинилися вдалині. І знову він прислухався до лінивого дзижчання тартака і чув над головою шурхіт м’якеньких лапок рудої білки, їхнє безтурботне дріботіння. Ліс повертався до нього. Золотавий промінь сонця впав на ліжко. Він зробив ще один ковток повітря, просякнутого запахами кедра й живиці, і коли відчинилися двері та увійшов Кардіґен, той побачив перед собою колишнього Кента.

Не було жодної зміни в голосі чи в манерах Кардіґена, коли вони віталися. Та обличчя лікаря було напруженим — цього він не міг приховати. Він приніс Кенту його люльку й тютюн і поклав на стіл, а сам приклав вухо до його серця, слухаючи «шуми», як він називав — рух крові крізь аневризматичний мішок.

— Здається, що часом я й сам це чую, — сказав Кент. — Ну що, зараз гірше?

Кардіґен кивнув.

— Куріння може пришвидшити кінець, — попередив він. — Якщо ж ти все одно хочеш…

Кент потягнувся за люлькою і тютюном.

— Воно того варте. Дякую, старий.

Кент набив люльку, і Кардіґен прикурив її. Вперше за два тижні з губ Кента злітав тютюновий дим.

— Караван вирушає на північ, — сказав він.

— Здебільшого з вантажем до Маккензі, — відповів Кардіґен. — Довгенька подорож.

— Кращої на півночі й бути не може. Три роки тому ми з О’Коннором були там із командою Фоллетта. Пам’ятаєш Фоллетта — і Лядусера? Вони двоє закохалися в одну дівчину і, будучи добрими друзями, вирішили владнати суперечку, пропливши крізь Бистрину Смерті. Той, хто перепливе першим, і мав отримати її. Боже мій, Кардіґене, які чудасії трапляються! Фоллетт дістався берега першим, але мертвим. Розбив собі голову об річкову скелю. І до сьогодні Лядусер так і не одружився з тією дівчиною, бо твердить, що Фоллетт переміг його, і якщо він не гратиме чесно, дух або ще там щось Фоллетта