Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"

Я, здається, кохаю Мирона.

Це пронизує раптово, змушуючи мене тремтіти від усвідомлення. Дивлюся на чоловіка. Я знаю його обличчя зблизька так добре, що із заплющеними очима опишу кожну зморшку. Тонкий шрам на скроні. Як колеться його дводенна щетина.

Можу за ступенем буркотливості розповісти, як давно чоловік прокинувся. Знаю його не ідеально, але достатньо. Улюблену каву, як міцно він обіймає, коли чимось незадоволений. По тому, як Шварц зараз часто дихає - я знаю, що він у сказі.

Для того аби "ага, кохаю" сталося з Дімою, знадобилося набагато більше часу. Зі Шварцом я не хотіла поспішати, але якось непомітно ривком провалилася під тонкий лід.

Адже ми так мало у стосунках. Тільки недавно разом, усе ще притираємося, вивчаємо одне одного. А я дивлюся на примруження його темних очей і розумію - це справді сталося. Я його кохаю.

Через п'ять тижнів від нашого першого поцілунку.

Через три тижні після першого побачення.

Під час нашої першої сварки.

- Я не згоден, - продовжує Шварц, поки я намагаюся пережити своє раптове відкриття. - Ти не підеш на зустріч із Дімою сама.

- Я...

- Будь самостійною скільки хочеш, але в цьому питанні без обговорень. Нємцов укотре тягнутиме гуму і колупатиме тобі мозок. Ти повертаєшся вичавлена, а я маю на це мовчки дивитися?

- Мир...

- Можеш скільки завгодно злитися, Тая. На твою думку тут не зважають. Я - йду, а ти...

- А я тебе кохаю.

Випалюю замість того, щоб продовжувати сварку. Які там чвари з приводу того, що я сама можу зустрітися з Дімою і не потрібно супроводжувати мене на обговорення розлучення. Усе зараз стає неважливим.

Жадібно вивчаю обличчя Мирона, ловлю його реакцію. Як чоловік давиться словами, обриваючись на половині фрази. Примружується, придушує самовдоволену посмішку. І розгублено мовчить.

Я позбавила Шварца дару мови?

Хочу усміхнутися, але занадто нервую. Ховаю долоні в кишені домашньої сукні, боюся зробити зайвий вдих. Мирон зізнавався мені в коханні. Але це було на самому початку. Тепер його повторне зізнання здається куди важливішим.

- Я все одно йду з тобою, - кидає глухо, скорочуючи між нами відстань. - Це не обговорюється.

- Обговорюється, але пізніше.

- Скажи ще раз, - вимагає, стискаючи моє підборіддя. Погладжує, його погляд бігає по моєму обличчю. - Скажи.

- Я тебе кохаю, Мироне. Хоча ти дико впертий і нестерпний...

- Я тебе кохаю, Таюш.

- Хоча?

- Просто кохаю, - ця щирість змушує мене радіти. - Хоча...

Б'ю Мирона по плечу, вимогливо підставляючи губи під поцілунок. Розслабляюся, отримуючи його. Претензії чоловіка не працюють, бо погляд надто промовистий. І мене разом відпускають усі тривоги.

Я відчуваю, що чоловік усе ще напружений через нашу сварку. Для мене вона зникає, для нього - досі свербить. Хлюпається злістю, бо я не хочу брати Шварца з собою. Для нього це ознака недовіри.

А мені...

Не так і важливо, насправді.

Добре, що в мене є маленька інструкція, вручена самим чоловіком. Три "по": посміхнутися, поцілувати, попестити. Я вже посміхаюся, бо сердечко тріпоче надто сильно.

Немов я довгий час ходила без окулярів із зором мінус сто. А тепер знайшла відповідні лінзи та... Бачу. Яскраво, чітко, кожну деталь помічаючи.

Я підіймаюсь навшпиньки, обіймаючи Мирона за шию. Притискаюся поцілунком до його стиснутої щелепи. Коротко дзюбаю в стиснуті губи, торкаюся їхнього куточка.

Злиться, буркотун.

Я теж винна. Ми обидва зірвалися, бо намагалися не зачіпати тему Діми зайвий раз. Я сказала зайве, грубо відкидала будь-яку допомогу Мирона. Сварилися так сильно, що в мене в голові було два варіанти вирішення конфлікту.

Або ми розлучимося, або я сяду за вбивство в стані афекту.

Але це вже неважливо, є куди більш значущі речі.

А раз посмішка і поцілунок - не спрацювали.

Залишається третій варіант.

Проводжу пальчиками по його потилиці, перебираю короткі волоски.

- Я зараз перестану, - погрожую. - Якщо ти не...

Шварц не дозволяє мені закінчити. Зминає мої губи, змушує задихатися без кисню. Його долоні пробираються під сукню, накривають сідниці. Мирон ніби й не тримає сильно, але я розумію, що не зможу зараз нічого припинити. Не захочу.

- Тай, - кличе пошепки.

Я саме це і роблю. Тану, розчиняюся в його обіймах. Дозволяю підхопити мене на руки, обіймаю його торс ногами. Я лише хапаюся сильніше, поглиблюю поцілунок.

Із шумом втягую повітря, коли Мирон саджає мене на кухонний столик. Не відпускає, лише посилює натиск. Змітає останні перепони, які були всередині мене.

Мені здається, минає вічність. Солодка довга вічність. Губи починає поколювати, а по венах замість крові - біжить розпечене залізо. Внизу живота вакуум.