Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

— Таки так, у нього є дядько, — відповів я.

— А як же його частка? Вона пропаде винятково через твоє упередження до Парижа? Ти можеш заплатити покоївці, щоб вона доглянула дитину. Це важливо, Чарлі.

— Що ж, мабуть, мені слід поїхати, — відповів я.

— Нарешті ти говориш щось притомне.

— Я спакую сумку.

* * *

І ми полетіли. Того ж вечора ми з Кантабіле, з квитками в руках, чекали на Єлисейських Полях, поки можна буде зайти до просторого кінотеатру поблизу вулиці Марбеф. Навіть для Парижа погода була кепська. Ішов мокрий сніг. Я відчув, що залегко вбрався, що підошви моїх черевиків протерлися і в мене мокнуть ноги. Черга вишикувалася велика, молоді люди в натовпі були досить веселі, але ми з Кантабіле дратувалися. Гумбольдтів запечатаний конверт було замкнуто в готельному сейфі, і я мав від нього номерок. У нас із Рінальдо виникла суперечка щодо володіння цим латунним кружальцем. Він хотів тримати його в себе в кишені на знак того, що він мій законний представник.

— Дай його мені, — сказав він.

— Ні. Чого б це?

— Бо це я маю його зберігати. Це в моїх інтересах.

— Я сам про нього подбаю.

— Ти вийматимеш хустинку й загубиш номерок, — не вгавав він. — Ти не знаєш, що робиш. Ти неуважний.

— Я не загублю.

— Ти й через контракт бушував. А сам навіть не хочеш його читати, — відповів він.

Крижинки вдарялися об мій капелюх і плечі. Мені страшенно не подобався запах французьких цигарок. Над нами, освітлені вогнями, висіли величезні плакати з Отвеєм у ролі Кальдофреддо та з італійською актрисою Сильвією Соттотутті, чи щось таке, яка виконувала роль його дочки. Кантабіле мав слушність: це був дивовижний досвід — таємна причетність до пожвавленої публіки під цим мокрим снігом. Почуваєшся привидом. Після двох місяців фактичного відлюдництва у Мадриді, моя присутність тут, у тумані й сяйві Єлисейських Полів, під цією крижаною зливою, була як повернення. На мадридському летовищі запівдурно купив примірник «Інтимних щоденників» Бодлера, щоб читати в літаку та відмежуватися від нестямної балаканини Кантабіле. У Бодлера я знайшов ось таку цікаву пораду: «Щоразу, коли ви отримуєте листа від кредитора, напишіть йому п’ятдесят рядків на якусь позаземну тему, і вас буде врятовано». Ідеться про те, що vie quotidienne[301] відриває нас від землі, проте глибший підтекст полягає у тому, що реальне життя перебігає між тут і там. У Кантабіле, який стовідсотково був тут, це викликало нудьгу. Він весь час гиркався з кимось. Він гарячкував через номерок. Він зчепився з ouvreuse[302], яка провела нас на наші місця. Вона була розлючена його мізерними чайовими. Взяла його за руку й з виляском опустила монетку йому на долоню.

— Ах ти ж стерво! — закричав він і хотів було бігти за нею проходом.

Я схопив його за руку й сказав:

— Охолонь.

Я знову був серед французької публіки. Торік у квітні ми з Ренатою ходили в цей кінотеатр. Взагалі-то я мешкав у Парижі 1955-го. Але швидко зрозумів, що це місто не для мене. Я потребував трохи більше прихильності від людей, аніж та, що на неї, ймовірно, може розраховувати тут чужоземець, і я ще й досі горював після смерті Деммі. Проте зараз не було часу думати про такі речі. Починався фільм. Кантабіле сказав:

— Перевір свою кишеню. Переконайся, що ти не загубив номерка. Нам кінець, якщо ти його посіяв.

— Він тут. Спокійно, хлопче, — відповів я.

— Дай його мені. Хай я спокійно подивлюся кіно, — не вгавав він. Я не звернув на це уваги.

А тоді, з гучним музичним супроводом, почали крутити фільм. Спочатку йшли кадри з двадцятих років у стилі старих кінохронік — перше підкорення Північного полюса Амундсеном і Умберто Нобіле, які пролетіли на дирижаблі від Скандинавії до Аляски. Ролі виконували чудові коміки, справжні мастаки. Мені надзвичайно сподобалось. Вони були чарівні. Ми побачили папу, який благословляв експедицію, і Муссоліні, який виголошував промову зі свого балкона. Змагання між Амундсеном і Нобіле ставало дедалі запекліше. Коли якась маленька дівчинка дарувала Амундсену букет, його вихопив Нобіле. Амундсен віддавав накази, Нобіле їх скасовував. Норвежці сварилися на дирижаблі з італійцями. Але час не стоїть на місці, події розвиваються, і ось уже ми бачимо старого пана Кальдофреддо у давньому сицилійському селищі. Ці спалахи спогадів накладаються на повсякденне життя приязного літнього добродія, продавця морозива, якого обожнюють дітлахи, і люблячого батька Сильвії Соттотутті. У молодості Кальдофреддо здійснив два трансполярні перельоти з Нобіле. Третій же, під одноосібним командуванням Нобіле, закінчився катастрофою. Дирижабль упав у води Арктики. Членів екіпажу розкидало по крижинах. Російський криголам «Красін», отримавши радіосигнали від уцілілих, прийшов їм на допомогу. Амундсену вручили телеграму, що сповіщала про катастрофу, коли він впивався на якомусь банкеті — за словами Гумбольдта, який про все мав конфіденційну інформацію, той чоловік пив як кінь. Він одразу ж оголосив, що організовує експедицію з порятунку Нобіле. Все було так, як ми розписали у Принстоні багато років тому. Амундсен винайняв літак. Він гаряче сперечався з французьким пілотом, який застерігав його, що літак небезпечно перевантажений. Проте він усе одно наказав йому злітати. Літак впав у море. Я був вражений, побачивши, яка вдала вийшла комічна інтерпретація цієї катастрофи. Пам’ятаю, як ми з Гумбольдтом не могли дійти щодо цього згоди. Він наполягав, що це буде надзвичайно кумедно. Так і було. Літак затонув. Тисячі людей реготало. Хотів би я знати, як би йому це сподобалося.

Наступна частина фільму була повністю моя. Саме я провів дослідження і написав сцени, в яких врятований Кальдофреддо бушує на борту «Красіна». Гріх поїдання людської плоті став для нього занадто важким тягарем. На подив російського екіпажу, він шаленів і кричав щось нерозбірливе. Кремсав стіл великим ножем, намагався пити окріп, кидався всім тілом на шпангоут. Моряки скрутили його й повалили на землю. Сповнений підозр, корабельний лікар промив йому шлунок і під мікроскопом виявив людські тканини. Я також був автором великої сцени, де Сталін наказує виставити банку з умістом шлунка Кальдофреддо на Красній площі під великим транспарантом, що викривав людожерський капіталізм. Я також описав лють Муссоліні, коли він почув цю новину, і спокій у Білому домі Кальвіна Куліджа, який саме збирався трохи подрімати. Все це я дивився із захватом. Моє! Все це народилося в моїй голові у Принстоні, Нью-Джерсі, двадцять років тому. Це не було велике досягнення. Це не викликало відлуння у віддалених космічних просторах.