Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю 📚 - Українською

Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю" автора Еріх Марія Ремарк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 160 161 162 ... 301
Перейти на сторінку:
хоробливим — так, наче там лишилась частина часу, забута з учорашнього вечора.

— Диви, он Мариль! — вигукнув Керн.

— Де?'

— А он по той бік, під лампою! Оце несподіванка! Не встигли й поріг переступити, як уже маємо знайомих!

Тепер і Мариль побачив їх. Не вірячи своїм очам, він якусь мить поправляв окуляри, потім підвівся, пішов молодятам назустріч і потиснув їм руки.

— То дітки вже в Парижі! Просто неймовірно! А як же ви потрапили в старий «Верден»?

— Доктор Класман підказав нам.

— Ах, Класман! Ну, ви правильно зорієнтувалися. «Верден» — шикарне гніздечко. Ви тут з харчами?

— Так, але тільки на один день.

— Добре зробили. Завтра не беріть цього. Заплатіть за кімнату, а все інше купуйте самі. Так багато дешевше! Потім час від часу знову харчуйтесь тут, аби не псувати настрій хазяйці. Правильно зробили, що чкурнули з Відня. Там уже пахне смаленим.

— А як тут?

— Тут? Як вам сказати, юначе… Австрія, Чехословаччина, Швейцарія — то була маневрова війна для емігрантів, а Париж — війна позиційна. Передній край фронту. Сюди докотилися всі хвилі еміграції. Ви бачите он чоловіка з чорною, скуйовдженою чуприною? То італієць. А того з бородою? Росіянин. А через два місця далі? Іспанець. І ще через два місця далі поляк, а за ним двоє вірменів. З ними поряд чотири німці. Париж — остання надія і остання доля для всіх. — Він позирнув на годинник. — Ходімо, дітки! Скоро друга година. Якщо ви хочете попоїсти, то саме час. Щодо їжі французи народ точний. Після другої години вже нічого не лишиться.

Усі троє посідали до столу Мариля.

— Коли будете їсти тут, рекомендую вам он ту офіціантку-тов-стулю, — вів далі Мариль. — Вона ельзаска, і зовуть її Івонна. Не знаю, як це в неї виходить, але в її тарілках завжди більше їжі, ніжу всіх інших.

Івонна поставила на стіл тарілки з супом і розпливлася в усмішці.

— У вас, дітки, є гроші? — запитав Мариль.

— Тижнів так на два, — відповів Керн.

Мариль кивнув.

— Це добре. А ви вже подумали, що робити далі?

— Ні. Ми тільки вчора приїхали. А з чого тут живуть усі ці люди?

— Правильне питання, Керне. Почнемо з мене. Я живу з того, що пишу статейки для кількох емігрантських газеток. їх приймають і пла — тять мені, бо я колись був депутатом рейхстагу. У росіян у всіх є нан-сенівські паспорти і дозвіл працювати. Вони були першою хвилею еміграції. Ще двадцять років тому. Вони працюють офіціантами, кухарями, масажистами, портьє, шевцями, шоферами і тому подібне. Італійці теж здебільшого влаштовані, вони були другою хвилею. Ми, німці, частково ще маємо дійсні паспорти; дехто має навіть дозвіл працювати. В інших іще лишилось трохи грошей, які вони витрачають якомога ощадніше. Але більшість уже нічого не має. Ті нелегально працюють за їжу та за кілька франків. Продають усе, що в них ли-шилось. Он з того боку сидить адвокат — він підробляє перекладами та друкує на машинці. Його сусід, отой молодий, приводить грошовитих німців до нічних клубів і за це дістає комісійні. Актриса, що сидить навпроти нього, живе з хіромантії та астрології. Дехто дає уроки німецької мови, інші стали вчителями гімнастики. Кілька чоловік виходять ранками до критих ринків і носять там сапетки з овочами. Певна частина живе тільки тим, що одержує з бюро допомоги біженцям. Деякі торгують; інші — просто жебрачать і часом більше не повертаються сюди. Ви вже були в бюро допомоги біженцям?

— Був, — одказав Керн. — Сьогодні вранці.

— Нічого не одержали?

— Ні.

— Дарма, треба сходити ще раз. Нехай Рут піде до єврейського бюро, ви — до змішаного. А я приписаний до арійського. — Мариль зареготав. — Як бачите, злидні теж мають свою бюрократію. А ви стали там на облік?

— Ні, ще ні.

— Зробіть це завтра ж. Класман може вам допомогти. Він у цьому ділі експерт. Для Рут він може навіть спробувати добути дозвіл на проживання. Адже в неї є паспорт.

— Паспорту неї є, — мовив Керн, — але його чинність уже скінчилася, і їй довелося перейти кордон нелегально.

— Це не страшно. Паспорт є паспорт. Він ціниться на вагу золота! Класман вам усе роз’яснить.

Івонна поставила їм на стіл картоплю і тарілку з трьома шматками телятини. Керн усміхнувся їй. У відповідь вона розпливлася в усмішці.

— От бачите! — сказав Мариль. — Оце вам Івонна! Звичайна порція — шматочок м’яса, а вона приносить ще й добавку.

— Велике вам спасибі, Ів'онно, — мовила Рут.

Івонна усміхнулась іще ширше і, погойдуючись, мовчки пішла собі.

— Боже праведний! — сказав Керн. — Дозвіл на проживання Рут! їй, здається, щастить на це! У Швейцарії їй уже раздавали. Коли б хоч днів на три.

— Ви вже закинули свою хімію, Рут? — поцікавився Мариль.

— І так і ні. Закинула тимчасово.

— Правильно, — Мариль схвально кивнув. Потім показав на молодика, що сидів під вікном, тримаючи перед собою книжку. — Той хлопчина вже два роки миє посуд в одному нічному клубі. У Німеччині був студентом. А два тижні тому здобув у Франції диплом лікаря. Тим часом йому стало відомо, що тут його не візьмуть на роботу, зате можна влаштуватись у Кейптауні. Тепер він вивчає англійську мову з метою добути англійський диплом і виїхати до Південної Африки. І таке тут буває. Це вас хоч трохи тішить?

— Так.

— А вас, Керне?

— Мене все тішить. А як тут поліція?

— Досить млява. Стерегтися треба, проте вона не така в’їдлива, яку Швейцарії.

Оце для мене справжня втіха! — сказав Керн.

Наступного ранку Керн пішов із Класманом до бюро допомоги біженцям ставати на облік. Звідти вони попрямували до префектури.

— Заявлятись туди абсолютно безнадійно, — пояснив Класман. — Вас просто вишлють, і край. Проте корисно заглянути, що там робиться. Це нічим не загрожує. Приміщення поліції, так само як музеї та церкви, являють собою найбезпечніші місця для емігрантів.

— Авжеж, — погодився Керн. — Щоправда, про музеї я досі ще не думав.

Префектура містилася в цілому комплексі будівель, що утворювали великий внутрішній двір. Класман провів Керна через кілька воріт і дверей у великий зал, що чимось нагадував залізничну станцію. У стінах — довгі низки віконець, за якими сиділи службовці. Посеред залу стояли стільці без спинок. Кількасот відвідувачів сиділо, й стояло в довгих чергах до віконечок.

— Це зала обранців, — зазначив Класман, — мало не рай. Тут ви бачите людей із дозволом на проживання, який їм треба продовжити.

Керн одразу відчув атмосферу турбот, що тяжіла надлюдьми в цьому солідному приміщенні.

— Оце — рай? — перепитав він.

— Так.

1 ... 160 161 162 ... 301
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"