Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

— Диви, он Мариль! — вигукнув Керн.

— Де?'

— А он по той бік, під лампою! Оце несподіванка! Не встигли й поріг переступити, як уже маємо знайомих!

Тепер і Мариль побачив їх. Не вірячи своїм очам, він якусь мить поправляв окуляри, потім підвівся, пішов молодятам назустріч і потиснув їм руки.

— То дітки вже в Парижі! Просто неймовірно! А як же ви потрапили в старий «Верден»?

— Доктор Класман підказав нам.

— Ах, Класман! Ну, ви правильно зорієнтувалися. «Верден» — шикарне гніздечко. Ви тут з харчами?

— Так, але тільки на один день.

— Добре зробили. Завтра не беріть цього. Заплатіть за кімнату, а все інше купуйте самі. Так багато дешевше! Потім час від часу знову харчуйтесь тут, аби не псувати настрій хазяйці. Правильно зробили, що чкурнули з Відня. Там уже пахне смаленим.

— А як тут?

— Тут? Як вам сказати, юначе… Австрія, Чехословаччина, Швейцарія — то була маневрова війна для емігрантів, а Париж — війна позиційна. Передній край фронту. Сюди докотилися всі хвилі еміграції. Ви бачите он чоловіка з чорною, скуйовдженою чуприною? То італієць. А того з бородою? Росіянин. А через два місця далі? Іспанець. І ще через два місця далі поляк, а за ним двоє вірменів. З ними поряд чотири німці. Париж — остання надія і остання доля для всіх. — Він позирнув на годинник. — Ходімо, дітки! Скоро друга година. Якщо ви хочете попоїсти, то саме час. Щодо їжі французи народ точний. Після другої години вже нічого не лишиться.

Усі троє посідали до столу Мариля.

— Коли будете їсти тут, рекомендую вам он ту офіціантку-тов-стулю, — вів далі Мариль. — Вона ельзаска, і зовуть її Івонна. Не знаю, як це в неї виходить, але в її тарілках завжди більше їжі, ніжу всіх інших.

Івонна поставила на стіл тарілки з супом і розпливлася в усмішці.

— У вас, дітки, є гроші? — запитав Мариль.

— Тижнів так на два, — відповів Керн.

Мариль кивнув.

— Це добре. А ви вже подумали, що робити далі?

— Ні. Ми тільки вчора приїхали. А з чого тут живуть усі ці люди?

— Правильне питання, Керне. Почнемо з мене. Я живу з того, що пишу статейки для кількох емігрантських газеток. їх приймають і пла — тять мені, бо я колись був депутатом рейхстагу. У росіян у всіх є нан-сенівські паспорти і дозвіл працювати. Вони були першою хвилею еміграції. Ще двадцять років тому. Вони працюють офіціантами, кухарями, масажистами, портьє, шевцями, шоферами і тому подібне. Італійці теж здебільшого влаштовані, вони були другою хвилею. Ми, німці, частково ще маємо дійсні паспорти; дехто має навіть дозвіл працювати. В інших іще лишилось трохи грошей, які вони витрачають якомога ощадніше. Але більшість уже нічого не має. Ті нелегально працюють за їжу та за кілька франків. Продають усе, що в них ли-шилось. Он з того боку сидить адвокат — він підробляє перекладами та друкує на машинці. Його сусід, отой молодий, приводить грошовитих німців до нічних клубів і за це дістає комісійні. Актриса, що сидить навпроти нього, живе з хіромантії та астрології. Дехто дає уроки німецької мови, інші стали вчителями гімнастики. Кілька чоловік виходять ранками до критих ринків і носять там сапетки з овочами. Певна частина живе тільки тим, що одержує з бюро допомоги біженцям. Деякі торгують; інші — просто жебрачать і часом більше не повертаються сюди. Ви вже були в бюро допомоги біженцям?

— Був, — одказав Керн. — Сьогодні вранці.

— Нічого не одержали?

— Ні.

— Дарма, треба сходити ще раз. Нехай Рут піде до єврейського бюро, ви — до змішаного. А я приписаний до арійського. — Мариль зареготав. — Як бачите, злидні теж мають свою бюрократію. А ви стали там на облік?

— Ні, ще ні.

— Зробіть це завтра ж. Класман може вам допомогти. Він у цьому ділі експерт. Для Рут він може навіть спробувати добути дозвіл на проживання. Адже в неї є паспорт.

— Паспорту неї є, — мовив Керн, — але його чинність уже скінчилася, і їй довелося перейти кордон нелегально.

— Це не страшно. Паспорт є паспорт. Він ціниться на вагу золота! Класман вам усе роз’яснить.

Івонна поставила їм на стіл картоплю і тарілку з трьома шматками телятини. Керн усміхнувся їй. У відповідь вона розпливлася в усмішці.

— От бачите! — сказав Мариль. — Оце вам Івонна! Звичайна порція — шматочок м’яса, а вона приносить ще й добавку.

— Велике вам спасибі, Ів'онно, — мовила Рут.

Івонна усміхнулась іще ширше і, погойдуючись, мовчки пішла собі.

— Боже праведний! — сказав Керн. — Дозвіл на проживання Рут! їй, здається, щастить на це! У Швейцарії їй уже раздавали. Коли б хоч днів на три.

— Ви вже закинули свою хімію, Рут? — поцікавився Мариль.

— І так і ні. Закинула тимчасово.

— Правильно, — Мариль схвально кивнув. Потім показав на молодика, що сидів під вікном, тримаючи перед собою книжку. — Той хлопчина вже два роки миє посуд в одному нічному клубі. У Німеччині був студентом. А два тижні тому здобув у Франції диплом лікаря. Тим часом йому стало відомо, що тут його не візьмуть на роботу, зате можна влаштуватись у Кейптауні. Тепер він вивчає англійську мову з метою добути англійський диплом і виїхати до Південної Африки. І таке тут буває. Це вас хоч трохи тішить?

— Так.

— А вас, Керне?

— Мене все тішить. А як тут поліція?

— Досить млява. Стерегтися треба, проте вона не така в’їдлива, яку Швейцарії.

Оце для мене справжня втіха! — сказав Керн.

Наступного ранку Керн пішов із Класманом до бюро допомоги біженцям ставати на облік. Звідти вони попрямували до префектури.

— Заявлятись туди абсолютно безнадійно, — пояснив Класман. — Вас просто вишлють, і край. Проте корисно заглянути, що там робиться. Це нічим не загрожує. Приміщення поліції, так само як музеї та церкви, являють собою найбезпечніші місця для емігрантів.

— Авжеж, — погодився Керн. — Щоправда, про музеї я досі ще не думав.

Префектура містилася в цілому комплексі будівель, що утворювали великий внутрішній двір. Класман провів Керна через кілька воріт і дверей у великий зал, що чимось нагадував залізничну станцію. У стінах — довгі низки віконець, за якими сиділи службовці. Посеред залу стояли стільці без спинок. Кількасот відвідувачів сиділо, й стояло в довгих чергах до віконечок.

— Це зала обранців, — зазначив Класман, — мало не рай. Тут ви бачите людей із дозволом на проживання, який їм треба продовжити.

Керн одразу відчув атмосферу турбот, що тяжіла надлюдьми в цьому солідному приміщенні.

— Оце — рай? — перепитав він.

— Так.