Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

З усіх кінців світу надходять листи від вдячних споживачів, які відкривають усе нові способи його застосування, а давні клієнти так само віддані йому, як Гарольд Томкінс, наречений, «Черепу й кісткам», або Стенлі Болдуїн — своїм шкільним друзям. Коли гроші заробляють у такий спосіб, самогубств не буває, а тому всі сплять спокійно на яхті «Альзіра III» (капітан Ион Якобсон; команда: чотирнадцять чоловік; пасажири: власник з родиною).

На четвертому причалі стоїть двощоглова яхта завдовжки тридцять чотири фути, на борту якої перебувають двоє з трьохсот двадцяти чотирьох естонців, що плавають по всіх морях та океанах на вітрильниках від двадцяти восьми до тридцяти шести футів завдовжки й звідусіль надсилають кореспонденції в естонські газети. Ці кореспонденції в Естонії дуже популярні й приносять своїм авторам від одного долара до одного долара й тридцяти центів за шпальту. їм надається місце, яке в американських газетах займають бейсбольні та футбольні репортажі, й друкують їх під заголовком «Саги наших безстрашних мандрівників». У південних водах немає, мабуть, жодної пристойної яхтової стоянки, де не було б щонайменше двох засмаглих, просолених білявих естонців, що чекають переказу за свою останню кореспонденцію. Отримавши гроші, вони пливуть до нової стоянки і пишуть нову сагу. Вони теж щасливі. Щасливі майже так само, як пасажири «Альзіри III». Гарна то річ — бути безстрашним мандрівником.

У ліжку на «Ірідії IV» лежить власник, за фахом зять багатія, і його коханка Дороті, дружина високооплачуваного голлівуд-ського режисера Джона Голліса, мозок якого настільки пережив печінку — не кажучи вже про інші, безнадійно прогнилі органи, — що він у своєму прагненні врятувати душу кінець кінцем проголосить себе комуністом. Зять, вродливий здоровань, що ніби зійшов з рекламного плаката, лежить на спині й хропе, але Дороті Голліс, дружині режисера, не спиться, і вона, вдягнувши халат, виходить на палубу й дивиться на темні води затоки, туди, де чорніє лінія хвилеріза. На палубі холодно, вітер куйовдить її волосся, вона відгортає його із засмаглого чола, щільніше закутується в халат — соски отверділи від холоду — і помічає вогні судна, що наближається з моря до хвилеріза. Вона стежить, як вони швидко й неухильно наближаються до входу в затоку, й перед самим входом на судні засвічується прожектор, яскравий промінь ковзає по воді і, на мить засліпивши її, вихоплює з темряви причал берегової охорони, групу людей на ньому й блискучу чорну санітарну машину поховального бюро, яка часом править і за катафалк.

«Доведеться, мабуть, прийняти люмінал, — думає Дороті.— Скільки ж можна не спати. Бідолашний Едді п'яний як чіп. Він так. жадає мене, й він такий палкий, але завжди напивається і зразу ж засинає. Ах, він милий. Звісно, якби я вийшла за нього заміж, він би закрутив роман з іншою. Але він милий, милий. Бідолашка, так напився. Тільки б йому не було погано вранці. Ну, піду накручусь — і спати. Зачіска в мене страшна. А я хочу бути гарненькою для нього. Він такий милий. Шкода, що я не взяла з собою покоївки. Не можна було. Навіть Бейте, і ту не можна було. Якби ж то ще знати, як почуває себе бідолашний Джон. Ах, він теж милий. Сподіваюсь, йому краще. Такі муки від цієї нещасної печінки. Була б я зараз з ним, я б його доглядала. Треба таки лягти й спробувати заснути, бо інакше я вранці виглядатиму страховиськом. Едді такий милий. І Джон теж, навіть із своєю нещасною печінкою. Ах, бідолашна, бідолашна печінка. Едді милий. Шкода тільки, що він так напився. Він такий дужий і веселий, він просто чудо. Може, завтра він так не нап'ється».

Вона спустилася вниз, знайшла двері своєї каюти, сіла перед дзеркалом і заходилася щіткою розчісувати волосся, рахуючи до ста. Вона всміхнулася до себе в дзеркалі, коли щітка розпушила її гарне волосся. «Едді милий. Такий милий. Шкода тільки, що він напився. В кожного чоловіка щось обов'язково мусить бути не так. Он подивись на Джонову печінку. Звісно, подивитися на неї неможливо. Виглядає вона, мабуть, жахливо. Слава богу, що її не видно. А взагалі, в чоловіків немає нічого справді бридкого. Смішно, що вони вважають бридким оте. А втім, може, печінка в них таки бридка. Або нирки. Нирки en brochette [83] Цікаво, скільки їх, нирок? Здається, в людини всього по двоє"крім шлунка і серця. Ну і, звісно, мозку. Дев'яносто дев'ять… сто. Люблю розчісувати волосся. Це хіба єдине корисне, що я роблю для себе. Цебто, звісно, коли я сама. Ах, Едді такий милий. Може, зайти до нього? Ні, він надтб п’яний. Бідолашний хлопчик. Прийму люмінал».

Вона глянула на себе в дзеркало. Вона була надзвичайно гарненька, мініатюрна, з чудовою фігуркою. «Нічого, ще годжуся, — * подумала вона. — Дечим, може, вже й не так, але загалом і в цілому ще годжуся. Але треба все ж таки поспати. Я люблю спати. Якби можна було бодай одну ніч проспати міцно, отим справжнім, здоровим сном, яким спала, коли була малою. Певно, так воно завжди, коли дорослішаєш, і одружуєшся, і народжуєш дітей, а потім починаєш забагато пити й робити різного, чого не можна робити. Якби я спала як слід, то, може, те все й не шкодило б мені. За винятком, певно, пиття. Бідолашний Джон з отією своєю печінкою, а тепер іще й Едді. Ні, що не кажи, а Едді — золото. Він просто чарівний. Доведеться все ж таки прийняти люмінал».

Вона зробила міну своєму відображенню в дзеркалі.

— Доведеться тобі все ж таки прийняти люмінал, — сказала вона пошепки. Вона запила люмінал склянкою води з хромованого термоса, що стояв на столику біля ліжка.

«Він руйнує нерви, — подумала вона. — Але ж без сну теж не можна. Цікаво, який би Едді був, якби ми одружилися. Певно, завів би собі молоденьку коханку. Певно, вони так створені, у них це в крові, так само, як у нас. Я просто не можу без цього, для мене це така насолода, а з ким я це роблю — щоразу з новим чи одним і тим самим — зрештою байдуже. Головне тільки це, і я завжди кохатиму того, хто мені це даватиме. Навіть одного й того самого. Але вони створені інакше. їм подавай щоразу нову — або молодшу, або недосяжну для них, або схожу ще на когось. Якщо ти брюнетка, їм хочеться блондинку. Якщо