Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

ти блондинка, то подавай їм руду. А якщо ти руда, вони знаходять собі іще щось. Єврейку, скажімо, а як усе вже обридне, то китаянку, чи лесбіянку, чи казна-кого ще. Всіх і не перелічиш. Або їм просто набридає. Хіба ж вони винні, що у них це в крові, хіба ж хто винен, що в Джона печінка й він допився до того, що вже нічого не може. А колись міг. Колись він був як бог. їй-богу, А Едді може. Але він п'яний. Певно, я врешті-решт зроблюся сукою. Може, вже й зробилася. Певно, жінка сама цього ніколи

не помічає, поки найближчі подруги їй не скажуть. У містера Уїнчела про це не прочитаєш. А він міг би запровадити нову рубрику в своїй світській хроніці. СУЧА-сність. «Місіс Дороті Голліс, дружина містера Джона Голліса, вкрай розсобачилася на проханому обіді в мера». Куди цікавіше, ніж хто в кого народився. Та й матеріалів більше набралося б. Але жінкам справді тяжче. Чим краще ти ставишся до чоловіка, чим палкіше виявляєш своє кохання до нього, тим швидше йому набридне. Певно, справді гарному чоловікові треба мати цілий гарем, але ж це так тяжко — одній удавати із себе цілий гарем, та й врешті-решт це йому однаково набридає, і тоді перша-ліпша шмаркачка вихоплює його в тебе з-під носа. Певно, всі ми врешті-решт робимося суками, але хто в цьому винен? Суки найбільше тішаться життям, але справді доброю сукою може бути лише зовсім дурна жінка. На зразок Елен Бредлі. Дурна й пихата егоїстка. Мабуть, і я вже добра сука. Кажуть, самій ніколи не видно, самій завжди здається, що ти не така. Але ж мусять десь бути чоловіки, яким ніколи не набридає жінка й ніколи не набридає це. Мусять бути. Але де вони? Всі ті, кого ми знаємо, зіпсовані вихованням. Ні, не треба про це, бог із ним, з вихованням. Бог із ним. І з тими автомобілями, і з тими танцями. А люмінал не діє, хоч плач. Все ж таки Едді безсовісний. Все ж він не мав права так напиватися. Це таки нечесно. Ніхто не винуватить чоловіків у тому, що вони такі, а не інакші, але пияцтво — то зовсім інше. Певно, я таки сука, але якщо я пролежу отак цілу ніч без сну, я збожеволію, а якщо наковтаюся тих клятих таблеток, то завтра цілий день буду розбита, та й вони не завжди діють, і все одно я завтра буду люта, і вередлива, і розбита. Виходить, тільки це мені й залишається. Я б не стала, та що робити? Що ж мені робити, як не це, хоч у мене і є, хоч я маю… ох, він такий ніжний, ні, не він, а я ніжна, так, ти ніжна, ти прекрасна, ти така прекрасна, так, прекрасна, я ж не хотіла цього, але роблю, по-справжньому роблю; він такий ніжний, ні, не він, його тут немає, це я тут, я завжди тут, і я та єдина, що не зрадить, не покине ніколи. Ти моя ніжна. Моя прекрасна. Так, ти. Прекрасна. Прекрасна. Прекрасна. Ох, яка ти прекрасна. І ти — це я. Отак. І нехай буде так, так, завжди отак. І край… Все, край. Ну то й Що? Мені однаково. Яка різниця? І немає нічого поганого в тому, що мені не соромно. А мені зовсім не соромно. Мені тільки хочеться спати, а як почну прокидатися, зроблю це знову, перше ніж прокинутися зовсім».

Нарешті вона заснула, не забувши останньої миті повернутися на бік, щоб не спати, уткнувшись обличчям у подушку. Хоч би яка вона була сонна, а завжди пам'ятала, що шкіра страшенно псується, коли спиш, уткнувшись у подушку.

На стоянці стояли ще дві яхти, але в них теж усі вже поснули, коли катер берегової охорони, ведучи на буксирі човен Фредді Уоллеса «Королівська мушля», ввійшов у темну затоку й пришвартувався коло причалу берегової охорони.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ

Гаррі Морган нічого не бачив і не чув, коли з причалу подали ноші й двоє моряків при світлі прожектора поставили їх на палубу сірого катера під дверима командирської каюти, а двоє інших підняли його з командирської койки, винесли, похитуючись, на палубу і обережно опустили на ноші. Відколи звечоріло, він був непритомний, і вага його тіла напнула полотно нош, коли четверо моряків піднімали їх на причал.

— Ну, разом.

— Притримуй за ноги, щоб не зсунувся.

— Ну, вгору, разом.

Ноші переставили на причал.

— Як він, лікарю? — спитав шериф, коли моряки засунули ноші до санітарної машини.

— Живий, — відповів лікар. — Це єдине, що я можу сказати,

— Відколи ми його підібрали, він то марив, то був непритомний, — сказав боцман, що командував катером берегової охорони. То був кремезний чоловік в окулярах, що блищали в світлі прожектора, з давно не голеним обличчям. — Усі покійнички кубинці там, у моторці. Ми залишили все, як було, нічого не чіпали. Тільки поклали в кокпіт тих двох, що могли випасти за борт. А так усе залишилось, як було. І гроші, і зброя. Усе.

— Ходімо, — сказав шериф. — Чи не можна якось освітити моторку?

— Я накажу, щоб освітили з берега, — сказав начальник пристані. Він пішов по ліхтар і кабель.

— Ходімо, — сказав шериф. Вони перейшли на корму моторки, присвічуючи собі кишеньковими ліхтарями. — Покажіть мені точно, де хто лежав. Де гроші?

— У тих двох портфелях.

— Скільки їх там?

— Не знаю. Я відкрив один портфель, побачив, що в ньому гроші, й закрив. Я не хотів торкатися їх.

— Правильно, — сказав шериф. — Ви правильно зробили.

— Все тут лишається точнісінько так, як було, тільки ми переклали два трупи з баків у кокпіт, щоб вони не впали за борт, і перенесли цього бугая Гаррі на катер і поклали на мою койку, Я не думав, що ми довеземо його живим. Він ледве дихає.

— Він був увесь час непритомний?

— Спочатку він марив, — сказав командир. — Плів якусь нісенітницю. Ми час від часу підходили й слухали, але так нічого й не второпали. А потім він зовсім знепритомнів. Отака вам загальна картина. Все лишилось, як було, тільки отой, що на боку, схожий на негра, лежить там, де лежав Гаррі. Він лежав на лавці над правим баком, перехилившись через борт, а оцей другий, чорнявий, що поряд з ним, лежав на другій лавці, з лівого боку, весь скоцюрблений, обличчям униз. Обережно! Не запалюйте сірників. Тут повно бензину.

— Має бути ще один труп, — сказав