Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

— Більше не було. Гроші в оцих портфелях. Зброя лежить, як лежала.

— Треба, мабуть, запросити когось із банку, щоб був присутній, коли ми відкриватимемо портфелі,— сказав шериф.

— Правильно, — сказав командир. — Так і зробимо.

— А тим часом перенесемо портфелі до моєї приймальні й опечатаємо.

— Так і зробимо, — сказав командир.

У світлі потужного ліхтаря біло-зелений човен блищав, мов свіжопофарбований. Враження це виникало тому, що палубу й рубку вкрила роса. Від пробоїн по білій фарбі розходилися тріщини. В колі світла вода за кормою мала зелений колір, навколо паль роїлися дрібні рибки.

Розпухлі обличчя трупів у кокпіті теж блищали в промінні, немов полаковані в коричневий колір там, де засохла кров. Навколо трупів у кокпіті валялися гільзи сорок п'ятого калібру, а автомат Томпсона лежав на кормі, там, де його поклав Гаррі. Два шкіряні портфелі, в яких кубинці принесли гроші, стояли приставлені до одного із баків.

— Коли ми взяли їх на буксир, я хотів був перенести гроші на катер, — сказав командир. — Та потім вирішив — море спокійне, тож нехай лишаються, де лежать.

— Слушно, — сказав шериф. — А куди ж подівся той рибалка, Елберт Трейсі?

— Не знаю. Тут усе точнісінько, як було, тільки тих двох ми переклали в кокпіт, — сказав командир. — Усі вони зрешечені кулями, за винятком отого, що лежить під штурвалом, на спині. Цей убитий кулею в потилицю. Куля пройшла навиліт. А, як це виглядає — бачите самі.

— Це, видно, той, про якого казали, що він схожий на шмаркача, — сказав шериф.

— Тепер він ні на кого не схожий, — сказав командир.

— А цей бугай, видно, той, що був з автоматом. Це він убив адвоката Роберта Сіммонса, — сказав шериф. — Як по-вашому, що тут сталося? Як воно в біса вийшло, що всі постріляні?

— Певно, побилися між собою, — сказав командир. — Не поділили грошей.

— До ранку треба їх прикрити, — сказав шериф. — А гроші я заберу з собою.

У цей час — вони ще стояли в кокпіті — на причал вибігла жінка, вона пробігла повз катер берегової охорони, а за нею і весь натовп. Жінка була дуже худа, років сорока, простоволоса, пасма обрідного волосся вибилися з вузлика, що з'їхав їй на шию, але ще тримався на одній шпильці. Побачивши трупи в кокпіті, вона заголосила. Вона стояла на причалі й, відкинувши назад голову, голосила, а дві інші жінки тримали її за руки. Люди, що прибігли слідом за нею, оточили її і, збившись, витріщилися на човен.

— А чорт, — сказав шериф. — Який розумник відчинив браму? Несіть, що у вас є, і накрийте трупи — ковдри, простирадла, будь-що, бо інакше ми цей натовп звідси не випровадимо.

Жінка перестала кричати, зазирнула в човен, а тоді знову закинула голову й заголосила.

— Куди вони діли його? — спитала одна з жінок, що стояли поряд.

— Що вони зробили з Елбертом?

Жінка, що голосила, замовкла й знову зазирнула в човен.

— Його тут немає,— сказала вона. — Гей, Роджере Джонсон, — крикнула вона шерифові,— де Елберт? Де Елберт?

— У човні його немає, місіс Трейсі,— відповів шериф.

Жінка знову відкинула голову й заголосила, жили на її худій шиї набрякли, пальці стислися в кулаки, голова затрусилася.

Ззаду в натовпі штовхалися й натискали на передніх, кожен хотів пробратися до краю причалу.

— Пустіть! Подивилися — дайте іншим!

— їх зараз накриють.

І хтось по-іспанському:

— Пропустіть. Дайте подивитися. Hay cuarto muertos. Todos son muertos. Дайте глянути.

Тепер жінка кричала:

— Елберте! Елберте! Господи боже мій, де Елберт?

Двоє молодих кубинців, які щойно підійшли й не могли проштовхатися вперед, позадкували і з розгону врізалися в натовп. Перший ряд натовпу похитнувся, вигнувся, місіс Трейсі й дві її сусідки зависли над краєм, відчайдушно намагаючись зберегти рівновагу; сусідкам неймовірним зусиллям це вдалось, але місіс Трейсі, що все голосила, впала в зелену воду, і крик її урвався в шумі сплеску.

Двоє моряків кинулись у світло-зелену воду, де в яскравому промінні борсалася місіс Трейсі. Шериф, перехилившись з корми, простяг їй багор, і зрештою, за допомогою моряків, що підштовхували її знизу, шерифові вдалося за руки витягти її на корму моторки. Ніхто в натовпі навіть не ворухнувся, щоб допомогти їй, і вона, вся мокра, стоячи на кормі, обвела поглядом натовп і, посварившись кулаками, крикнула:

— Шволота! ІПучі діти! — а тоді, подивившись у кокпіт, закричала: — Елберте! Де Елберт?

— Його немає в човні, місіс Трейсі,— сказав шериф, беручи ковдру, щоб накинути їй на плечі.— Заспокойтеся, місіс Трейсі, Візьміть себе в руки.

— Мої жуби, — трагічно сказала місіс Трейсі.— Я жагу била жуби.

— Нічого, вранці ми їх виловимо, — сказав командир катера берегової охорони. — Неодмінно виловимо.

Обидва моряки видерлися на корму моторки й стояли мокрі, в калюжах води.

— Ну, гайда. Ходімо, — сказав один із них. — Я змерз.

— То як ви, місіс Трейсі, відійшли трошки? — спитав шериф, загортаючи її в ковдру.

— Відійшла? — сказала місіс Трейсі.— Відійшла? — І вона стисла кулаки, відкинула назад голову й заголосила ще страшніше, ніж досі. Горе місіс Трейсі було над її сили.

Натовп мовчки, шанобливо слухав її. Голосіння місіс Трейсі якнайбільше пасувало цьому видовищу — трупам бандитів, що їх шериф та його помічник саме накривали матроськими ковдрами, ховаючи від очей картину, подібної якій місто не бачило вже кілька років — відколи Ісленьйо лінчували на Каунті-роуд, а потім повісили на телеграфному стовпі при світлі фар автомобілів, що поз'їжджалися з усіх усюд.

Люди в натовпі були розчаровані, коли трупи накрили, але їх заспокоювало те, що тільки вони з усіх жителів міста бачили все. Бачили, як місіс Трейсі впала у воду, а перед тим, ще за брамою, бачили, як Гаррі Моргана відправили на ношах до морського госпіталю. Коли шериф наказав їм очистити пристань, вони пішли геть, спокійні й задоволені. Ще б пак, їм неабияк пощастило.

А тим часом у приймальні морського госпіталю дружина Гаррі Моргана Марія та її три дочки сиділи на лавці й чекали. Всі три дівчинки плакали, а Марія кусала хусточку. Від полудня у неї вже не було сліз.

— Тато поранений у живіт, — озвалась одна із сестер,

*— Який жах! — сказала інша.

— Тихо, — сказала найстарша сестра. — Я молюся за нього. Не заважайте мені.

Марія сиділа мовчки і тільки кусала хусточку й нижню губу.

Невдовзі з'явився лікар. Марія подивилася на нього, й він похитав головою.

— Мені можна зайти? — спитала вона.

— Ще ні,— відповів він.

Вона підійшла до нього.

— Він помер? — спитала вона.

— На жаль, так, місіс Морган.

— Мені можна глянути на нього?

— Ще ні.