Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

— Козак Мамай, матусю, відлупцював, — ледве чутно відмовив Михайлик-Кохайлик.

— Мамай?! — радісно сплеснула руками Явдоха. — Це ж добре, коли сам пан Мамай! За віщо ж це він тебе… ось так?

— Заслужив, мамо, — скраснів пан сотник.

— Чим заслужив?

— Не питайте, — і пан сотник похнюпився.

— Дай же йому, боже, віку довгого, тому Козакові! Заступив же він тобі рідного батенька… в найскрутнішу, може, хвилину життя!?

Та й зразу ж кудись заспішила.

— Куди це ви, неню?

— До церкви, Михайле: свічку за нього поставлю. На часточку подам: о здравії. А ти вже тут, як сам зумієш… похазяйнуй з годинку біля нашої сотні… без мене.

— Я сам, мамо, я сам…

Явдоха борзенько пішла.

А дорогою до церкви бубоніла:

— Дай же ти, господи, йому талану щирого, тій душеньці праведній, тому хитрюзі, тому волоцюзі, тому анахтемському запорожцеві, якого всі звуть чомусь Мамаєм, нечестивим іменем татарським, прости господи! — та й озиралась по вулиці й по майдану, маючи надію його зустріти.

23

З алхіміком Іваном Іваненком Козак Мамай блукав по болотах на тому боці Рубайла.

На степовій могилі, званій Сорока, вони лишили Лукію з подругами, воякинями з міської сторожі, і ті, ще й не відаючи, яка біда спостигла Подоляночку, загарливо копали, шукаючи скарбів (чи, як вони й здогадувалися, селітри), і пан Мамай на тую могилу дуже вповав, бо Йван Іваненко саме там сподівався знайти селітряні зложища, бодай найменші, але знайти, бо ж могила вся поросла заманихою чи, як її звуть по-московському, селітрянкою, та й люди старі колись казали алхімікові про давні стойбища, котрі буцімто на степовій могилі колись були, а кожному ж відомо: селітра протягом віків зароджується з покидьків давнєколишніх поселень і стаєнь, з калу та сечі старожитних людей і їхніх домашніх тварин.

Поки Лукія з дівчатами, шукаючи селітри, орудували лопатами та рискалями на Сороці, Іван Іваненко з Мамаєм (війна не жде ж!) подались на болота — шукати інших скарбів, тобто — руди болотяної, і дорогою балакали про всяку всячину, і Козак, придивляючись до сивоголового алхіміка, бачив, що той, заходившись коло шукання скарбів, аж помолодшав наче, став говіркіший, жвавіший, розповідав прекумедні побрехеньки та можебилиці про німецьких алхіміків, що з ними доводилося зустрічатися у Веймарі та Мюнхені, про славнозвісні смарагдові таблиці Єрмія Трісмегістоса, до яких Іван ставився з неприхованою, як ми сказали б тепер, іронією, про трактат відомого алхіміка Зосими, що з нього цілі сторінки наш Іваненко знав напам'ять, і зараз потішався та кпив, на ходу читаючи Мамаєві для прикладу кумедний опис однієї з алхімічних маніпуляцій:

«Скажу коротко: збудуй, мій друже, храм з одного каменю, схожого на любайстер; храм не має ні початку, ні кінця; всередині цього храму розташуй джерело найчистішої, блискучої, як сонце, води. Добутись туди можна з мечем у руці, бо вхід вузький, і стереже його дракон, якою треба вбити і оббілувати. Сполучи м'ясо та кістки дракона і зроби посадище, злізь на нього та й потрапиш до храму, і знайдеш там те, чого шукаєш, бо жрець — той мідний чоловік, що сидить коло джерела, змінюється в своїй природі і обертається на срібного чоловіка, і може, якщо ти цього зажадаєш, перетворитись на золото… Не відкривай нікому цього, бо ж добра то є річ — відати перетворення чотирьох металів — свинцю, олова, міді та срібла — на щире золото».

Іван Іваненко кепкував з того всього; філософського каменю, котрий перетворює все на золото, не шукав; його більше цікавила практична хімія… Але зараз оце, йдучи з Мамаєм по луках, по драговинах і болотах, далі й далі, ненароком спитав:

— У кого ж ти здобув камінчик?

— Який камінчик? — здивувався Козак.

— Той самий… великий магістерій… що про нього вже стільки століть… — і сивий Іван Іваненко кілька разів неуважно перекрутив на пальці чималий перстень, котрий зображував відомий алхімічний знак: зміючка жере свого хвоста, по якому йде грецький напис: «Усе — в єдиному». — Великий магістерій! — повторив алхімік.

— Здурів! — розвеселившись, зареготав Мамай.

— Але ж ти, люди кажуть, невмирайло!

— Хтозна…

— I завше молодий!

— Атож!

— А без чарівного каменю філософів… щоб стільки років прожити на божому світі… треба ж накладати з самим сатаною?! Еге ж? Але ж ти — душа християнська! — і він почав оповідати: — Соломон Трісмозін у книзі «Ауреум феллюс» не так давно оповістив про те, як він, проковтнувши один-однісінький гран філософського каменю, миттю став молодим…

— Душею?

— Тілом! Вирівнялась і спина скандзюблена, і волосся сиве знову стало чорним, заграли очі, зацвіли рум'янці. I той старий, той немічний дідисько…

— Таж я не був старим ніколи, — засміявся Мамай. — Мені просто не хочеться вмирати.

— Ergo? — спантеличено спитав Іван Іваненко. — Ти чув коли про Вічного Жида?

— Не тільки чув, а й зустрічав колись.

— Той Вічний Жид, він тільки й мріє, кажуть…

— Про смерть?

— Та не про що ж!

— Але ж його покарано безсмертям і безхаттям: вічно тинятись по світу — без батьківщини! Це його прокляття: коли хата всюди й ніде, коли він скрізь чужий, коли він цілий світ ненавидить тільки тому, що то світ — не його!.. Я Жида зустрів колись у Києві, на Подолі, на ярмарку: жива болячка! Він хоче вмерти, а не може… Отак і живе — без вітчизни, без смерті навіть. Це страшно.

— По злочину й кара! — буркнув алхімік.

— Щось таке чув я… та тільки не втнув — за що ж господь його скарав?

— Коли Христа вели, щоб розіп'яти на хресті, — почав оповідати Іваненко, — один єрусалимський швець, Агасфер отой, що ти в Києві його колись зустрів, ударив сина божого колодкою чи копилом, бо той спинився біля шевцевого дому — спочити від тяжкої ноші, від хреста на спині. I сказав Іісус Христос єрусалимському шевцеві: «Я сьогодні спочину, а ти… ти будеш тинятись по світу… без хати, без рідного краю, без приязні, з ненавиддю до людей і народів… будеш тинятись по світу, поки я вдруге не прийду на землю!» от він і ходить, Агасфер той, — тиняється по всіх країнах… без дому… і це його