Читати книгу - "Твори: оповідання, романи, листи, щоденники"

Коли після тривалої перерви знов починаю писати, то немовби висмоктую слова з порожнечі. Дістану одне — тільки його й маю, і вся робота починається спочатку.

16 грудня. Неділя, дванадцята дня. Ранок згаяв марно — спав і читав газети. Острах писати рецензію для празької «Таґеблат». Такий острах перед тим, як сісти писати, щоразу виражається в тому, що я принагідно, не сідаючи до письмового столу, придумую вступні фрази до статті, а вони відразу виявляються непридатними, сухими, розсипаються задовго до кінцівки, і їхні уламки стирчать уже немовби з невтішного майбутнього…

Нема сумніву, я вже ніколи не зможу використати неділю краще, ніж будній день, позаяк вона особливим своїм розпорядком ламає всі мої звички, і мені додатково потрібен вільний час, щоб хоч трохи пристосуватися до цього особливого дня…

18 грудня. Позавчора «Гіпподамія»[24]. Жалюгідна п’єска. Блукання в грецькій міфології без будь-якого сенсу й причини. Замітка Квапіла в театральній програмці, який між рядків висловлює очевидну думку, що червоною лінією проходить крізь усю виставу: добра режисура (тут вона, однак, не що інше, як наслідування Райнгардта) з нікудишнього твору здатна зробити велике театральне видовище. Сумним може здатися все це чехові, який бодай трохи щось бачив. Намісник, який у перерві крізь відчинені двері своєї ложі ковтав повітря з коридора. Викликана тінь мертвої Аксіохи, що швидко зникає, бо її, недавно померлу, в цьому світі знов надто гостро поймають колишні людські страждання.

Я непунктуальний, бо не відчуваю болю очікування. Я чекаю, як віл. Коли я починаю бодай невиразно усвідомлювати мету нинішнього свого існування, я, людина слабка, стаю таким марнославним, що заради цієї колись поставленої мети радо все терплю. Чого б лишень я не зробив, якби був закоханий! Скільки разів я чекав багато років тому під альтанами на Рінґу, поки повз мене пройде М., навіть коли вона була зі своїм коханим. Я не приходив у призначений час на зустрічі — почасти через недбалість, почасти через те, що не знав, що таке біль очікування, але почасти й задля того, щоб ускладнити собі нові непевні пошуки тих, із ким домовлявся, тобто щоб воднораз дістати змогу довго й непевно очікувати. Уже з того, що хлопчиком я відчував глибокий нервовий страх перед очікуванням, можна зробити висновок: я був призначений для чогось кращого і водночас, однак, передчував своє майбутнє.

Кожен мій добрий стан не має часу й права виявити себе в усій повноті; кожен поганий стан, навпаки, має і того, й того більше, ніж удосталь. Тепер я, як можу вирахувати за щоденником, страждаю через такий стан від дев’ятого числа. Учора знов ліг у постіль із розпаленілою головою й уже радів, що поганий час позаду, й уже потерпав, що погано спатиму. Але це минуло, спав я досить добре, а от не сплю — погано.

19 грудня. …Сьогодні за сніданком я випадково завів розмову з матір’ю про дітей та одруження, я сказав лише кілька слів, але вперше виразно збагнув, яке хибне й по-дитячому наївне в неї уявлення про мене. Мати вважає мене здоровим молодиком, який трохи страждає через те, що забрав собі в голову, нібито він — хворий. Усі ці фантазії, мовляв, із часом зникнуть самі, а коли одружишся й народиш дітей, то від фантазій і сліду не зостанеться. Тоді й інтерес до літератури спаде до такої міри, яка, мабуть, і потрібна освіченій людині. А інтерес до моєї професії, чи до фабрики, чи ще до чого-небудь, що саме трапиться під руку, розвинеться до природної, нічим не обмеженої міри. Отож нема ані найменшої підстави впадати в тривалий і геть незбагненний розпач щодо мого майбутнього; привід для тимчасового, але також не надто глибокого розпачу з’явиться тоді, коли мені знову видасться, нібито я зіпсував собі шлунок, або коли я, позаяк багато пишу, не зможу спати. Можливостей зарадити собі — тисячі. Найвірогідніша з них — я раптом закохуюся в дівчину й не бажаю від неї відступитись. Ось тоді я й зрозумію, що мені бажали добра й що перепон мені не чинитимуть. Та якщо я не одружуся, як мій мадридський дядько, — теж не велика біда, бо з моєю головою я вже якось та влаштуюсь.

23 грудня. Субота. Коли батько, спостерігаючи мій спосіб життя, що веде в чужий усім родичам і знайомим бік, висловлює побоювання, нібито з мене вийде ще один дядько Рудольф[25], тобто блазень у новій молодій сім’ї, блазень, трохи змінений відповідно до потреб нинішнього часу, то від тієї хвилини я відчуваю, як у матері, що з року в рік чимдалі менше протестує проти такої думки, нагромаджується й міцніє все, що промовляє за мене й проти дядька Рудольфа і клином входить поміж уявлень про нас двох.

Позавчора — на фабриці, ввечері — в Макса, де художник Новак саме показував літографічні портрети Макса. Я перед ними розгубився й не міг сказати ні «так», ні «ні». Макс висловив кілька думок, які вже встиг сформувати, і моя думка закрутилася навколо них, проте без успіху. Кінець кінцем я призвичаївся до окремих аркушів, принаймні позбувся збентеження, властивого недосвідченому оку, й завважив, що на одному портреті підборіддя округле, обличчя стиснуте, тулуб немовби в кольчузі, але вигляд у нього швидше такий, неначе під звичайним костюмом на ньому величезна фрачна сорочка. У відповідь на це художник висунув кілька заперечень, втямити які мені не пощастило ні з першої, ні з другої спроби, проте він послабив їхню вагу вже тим, що висловив їх саме нам, людям, котрі мололи чистісінькі дурниці, тоді як його заперечення були внутрішньо доказові. Він стверджував, що відчуте й навіть усвідомлене завдання художника — переносити того, з кого малюють портрет, у власну художню форму.

Щоб цього досягти, він спочатку зробив кольоровий ескіз портрета; ескіз також лежав перед нами, і в його темних барвах справді прозирала надто гостра, суха схожість (цю надзвичайно велику схожість я здатний визнати й тепер); Макс назвав цей портрет найкращим, позаяк він був там не просто схожий