Читати книгу - "Ходіння по муках"

У голови на полиці аж очі застрибали, — затулив рукою рота, щоб не заіржати, не пропустити слова. Фронтовик задоволено усміхався.

— Роз’їзд поскакав до колони, німці зараз же розвернулись, вислали цепи, пішли в наступ по всій формі. Гармати — геть з передків, та як бахнуть з тридюймовок по городах, а там жінки підгортали картоплю… Вибух, земля вгору… Жінки наші… (Одноокий нігтем зсунув бриля на вухо, не міг — усміхнувся. Голова на полиці пирхнула). Жінки наші з городів, як кури, хто куди… А німці підтюпцем підходять до села… Тоді я й кажу: «Хлопці, пожартували, давайте навтікача». Поповзли ми знову через жито — в яр, я сів на дрожки і без пригод доїхав у Дроздовський ліс. Жуківці потім розказували: «Підійшли, — кажуть, — німці до городів, до самих тинів, та як крикнуть: «Ура»… А за тинами — нема нікого… Ті, хто це бачив, зо сміху, — кажуть, — лягли…» Німці Жуківку зайняли, ні ревкомівців, ні партизанів там не знайшли, об’явили село на воєнному становищі. Днів через два до нас у Дроздовський ліс надійшло донесення, що в Жуківку увійшов великий німецький обоз з вогневим припасом. А нам патрони дорожчі за все… Почали ми радитись, у хлопців розгорілись апетити, вирішили — наступити на Жуківку і вогневий припас відбити. Нас зібралося чоловік сто. З них тридцять бійців послали на шлях, щоб, коли все буде гаразд, перепинили німцям відступ на Чернігів. Решта — колоною — пішли на Жуківку. Смерком підповзли, залягли в житі коло села і вислали сім чоловік у розвідку, щоб вони видивились їх розташування, повідомили нас, і вночі ми зробимо несподіваний наскок. Лежали ми нишком, курити заборонено. Мжичив дощ, спати хочеться, вогко… Ждемо, ждемо, почало розвиднятись. Ніякого руху. Що таке? Дивимось, вже жінки почали виганяти худобу в поле. І от ці голубчики, наші розвідники, повзуть, — семеро… Виявляється, вони, прокляті, дійшовши до млина, прилягли відпочити, та так і проспали цілу ніч, поки жінки не натрапили на них з худобою. Наступ, звісно, зірваний… І так нам було прикро, що просто-таки не знаємо, де дітися. Треба було. чинити суд і розправу над розвідниками. Одноголосно вирішили їх розстріляти. Але тут вони почали плакати, просити пощади і цілком визнали свою провину. Хлопці були молоді, перша провина… І ми вирішили їм простити. Але запропонували спокутувати провину в першому бою.

— Як коли, то й простити треба, — сказав фронтовик.

— Еге ж… Почали радитись. Що ж: не взяли Жуківки вночі, — візьмемо її вдень. Операція серйозна, хлопці розуміли, на що йдуть. Розсипались ріденько, ждемо, от-от застукотять кулемети, не повземо, а прямо чешемо навкарачках…

— Гии! — зверху, з полиці.

— А назустріч нам, замість німців, — жінки з кошиками: пішли по ягоди, день був святковий. І взяли нас на сміх: спізнились, кажуть, німецький обоз годин зо дві вже, як пішов Куликовським шляхом. Тоді ми одностайно вирішили догнати німців, — хоч би усім полягти в бою. Захопили з собою для самоокопування лопати; жінки нам млинців, пирогів назносили. Виступили. І пристала до нас така сила народу, — більш, звісно, з цікавості, — ціла армія. Ось що ми зробили: роздали чоловікам, жінкам кілля і построїлись двома цепами, поставили людину від людини кроків на двадцять так, щоб один був озброєний, другий з палицею, з кілком, — щоб, значить, настрахати. Розтяглися верстов на п’ять. Я добрав п’ятнадцять бійців, між ними цих наших горе-розвідників, і взяв двох нами ж мобілізованих офіцерів, явних контрреволюціонерів, але їх попередив, щоб вони справдили довір’я і тим врятували собі життя. Забігли ми цією групою поперед німецького обозу на шлях… І зав’язався, братики мої, бій не на один день і не на два… — Він нехотя махнув рукою.

— Як же так? — спитав фронтовик.

— А так… Я з групою пропустив колону й налетів на хвіст, на обоз. Відбили возів з двадцять із спорядженням. Швидко понапихали сумки патронами, роздали чоловікам, — кому встигли, — гвинтівки і продовжуємо наступати на колону. Ми думаємо, що ми її оточили, а виявилось, німці нас оточили: трьома шляхами йшли до цього місця військові частини всякого роду зброї… Поділились ми на дрібні групи, позалазили в канави. Наше щастя, що німці розвивали операцію за всіма правилами великого бою, а то б ніхто не врятувався… З партизанів оце я та, може, ще чоловік з десять і залишились живі. Бились, поки були патрони. І тоді вирішили, що нам тут не дихати, треба пробиратися за Десну, в нейтральну зону, в Росію. Я заховав гвинтівку і нібито військовополонений попрямував у Новгород-Сіверський…

' — Куди ж ти тепер оце їдеш?

— У Москву по директиви.

П’явка багато ще розказував про партизанство і про сільське життя-буття. «З одного лиха та в друге — отак і живемо. І довели мужика до вовчого стану: одно залишається — горло гризти». Сам він був з-під Ніжина, працював на цукрових заводах. Ока позбувся при Керенському, під час злощасного червневого наступу. Він так і говорив: «Керенський мені вибив це око». Тоді ж, в окопах, він познайомився з комуністами. Був членом Ніжинського Совдепу, членом ревкому, працрвав у підпіллі по організації повстанського руху.

Його розповідь вразила Дашу. В його розповіді була правда. Це розуміли і всі пасажири, що дивилися в рот оповідачеві.

Решта дня і ніч були втомні. Даша сиділа, підібгавши ноги, заплющивши очі, і думала до болю в голові, до розпачу. Були дві правди: одна — одноокого, оцих фронтовиків, оцих хропучих жінок з простими, стомленими обличчями; друга — та, про яку кричав Куличок. Але двох правд немає. Одна з них — помилка страшна, згубна…

У Москву приїхали серед дня. Старенький візник підтюпцем повіз Дашу по брудній і облупленій Мясницькій, де вікна порожніх магазинів були забризкані болотом. Дашу вразила безлюдність міста, — вона пам’ятала його в ті дні, коли тисячні юрби з прапорами й піснями вештались по обмерзлих вулицях, вітаючи одне одного з безкровною революцією.

На Лубянському майдані вітер крутив порох. Пленталися два солдати в непідперезаних сорочках, з підкоченими комірами. Якийсь щуплий, довголиций чоловік в оксамитовій куртці озирнувся на Дашу,