Читати книгу - "Король стрільців"

…І розгубився стрілочник Петро Канюка, стоїть, отетерілий, перед дежурною будкою з хоруговкою в руці, а навкруги нього поїзди… поїзди… поїзди мчать, шумлять, свистять… І застиг Петро Канюка, застиг та й обмертвів… Мати Христова, що ж це таке справді? Дежурний станції, де начальник бюра руху?.. І хто їм, усім нараз, до тристенного лиха, подав знак заїздити?..

У смертній тривозі, весь змитий холодним потом, стрілочник Петро Канюка заметушився, стрепенувся й опритомнів… А то йому над головою електричні павуки горять-горять, а паламарі дзвонять-дзвонять, і хилиться навколішки народ, а з хору котиться-несеться: «Свят, Свят, Свят, Господь Саваот!»

Ну, слава ж Тобі, Господи, це був тільки сон!..

Петро Канюка винувато ховає від людей очі, підкладає під коліно хусточку і падає й собі навколішки, б’ється в груди та безліч разів безладно хреститься, наче хотів би наспіх переблагати Господа, що задрімав у Нього на Службі. А святе Господнє Провидіння над царськими воротами вибачливо жмурить до Петра всевидюще око і якби промовляє: «Воістину кажу тобі, Петре-стрілочнику, менший твій гріх і менша твоя провина, коли ти здрімався тут, якби мав задрімати на своїй стійці о 10-ій годині 5 хвилин, коли на третій шлях влітає варшавський поспішний поїзд…»

Та й ніколи Петро не проґавив чи то, бува, не помітив того, коли по церкві йшли з тацою і збирали на віднову храму. Хоч би з найдальшого кутка з найбільшої тісноти він зумів пробитись до таци, понад голови людей простягав руку з своєю лептою і з брязкотом кидав «на Боже» 20 грошів.

Віддавши таким чином Боже — Богові, Петро не дожидав уже кінця Богослуження, а зараз же бистро протискався до дверей, тримаючи високо понад головою свій новий капелюх, щоб його не пом’яли. Облитий рясним потом виходив з церкви і швидко прямував до шинку Максим’яка на один «шніт», щоб трохи прохолодитись.

Так проминало йому дообіддя.

По обіді Петро Канюка брав під руку жінку, Канючиху, брали теж малого Леська, а коли збиралось на дощ, брали родинну парасолю і, як достоїть статечній сім’ї міщанського роду, мандрували всі троє на «Великий фестин» до Лугового городу.

Тут уже було народу, як маку, духова оркестра під диригуванням пана професора Манька пригравала січові марші, громадяни об’їдалися морозивом, обпивалися лімонадою і дружньо засмічували мураву лушпинням з варених яєць. У брамі, замаєній синьо-жовтими прапорцями, два луговики контролювали квитки, а відділ луговичок у зелених блюзочках і кашкетах лаштувався до вправ хустинами.

Небо було чисте, синє, аж ніяково синє, щирозолотий соняшний щит висів високо над розмріяним Львовом, задуманим у славу давніх днів. Рясно зеленілись Вулецькі узгір’я, скрізь на пагорбках порозкладав свої тілеса дрібноміщанський люд і загоряв на сонці. На ставку при вулиці Ісаковича тихо-безшумно плавали човни, а на мініятюрному острівчику, що крився під осокорами, хтось бренькав на гітарі і співав танґо «Ля Пальома», про далекі мандри моряків у сизих далях океанів…

Жара поволі спадала, а фестин стояв у повному розгарі. Після вправ хустинами були вправи топірцями, а потім вільноруч, а там представники Замарстинова зробили коло брами маленьке замішання, бо вилаяли впорядників «кабанами» та «гайдамаками» і повитягали «коси». Але їх рішучим способом виперто за браму та відправлено просто на рятункову станцію.

На тому і скінчилася перша святочна частина програми.

Далі йшли всякі несподіванки, колесо щастя, перегони в мішках та інші придибашки, що викликали загальну веселість. Один парубок, дрібочку під гумором, виграв на фантовій льотереї півня. Півень вихопився йому з рук і з розпучливим кукуріканням підскакував на спутаних ногах, а підхмелений парубок і хмара дітлахів пробували його впіймати. Два артисти-самородки, один довгий стріхатий, а другий малий круглий, мов бубон, перебралися за Пата і Паташона, плентались між публікою, гнули небилиці, переверталися, наче кльовни в цирку, і насправжки ляпали один одного по пиці! А якийсь маґік, у гімнастичних штанятах видряпався по двадцятиметровій сосні, обструганій з кори, без одного сучка, високо, на самий чубок! — розуміється, не даремно, а за кільце ковбаси і пляшку «Бачевського».

На малому помості, висипаному пісочком, танцювальні пари оббивали собі боки і місили ноги, але їм здавалось, що вони знаменито бавляться. В холодку, в приємному затишші під гіллястими каштанами, стояв буфет, де продавали канапки і точили пиво з чопа. Стрілочник Петро Канюка смоктав пиво великою вухатою гальбою, при чому прижмурював очі і гірко кривився. Він мовчки цокався гальбою з візниками, з вантажниками, з похмурими робітниками цегельного заводу, які так само кривилися, попиваючи пиво, ніби ковтали власну кров, змішану з полином…

Жінки, Канючихи, Петро не силував до пива, вона сиділа собі між бабинцем, поникла, скулена, маленька, як дівчинка, і ссала м’ятові цукерки та берегла парасолю, щоб, бува, хто не свиснув, бо то на фестині народ шляється усякий… А Леська, того урвителя, вже давно не було коло неї, він зараз же повіявся з такими, як він, вітрогонами, на Бульку — копати м’яча.

По трьох-чотирьох гальбах Петрові ставало шумно в голові і хмільно в очах, і він, спотикаючись та вимахуючи руками, протискався до помосту, тягнув за вишитий рукав першу з краю Ганнусю чи Марусю і йшов замашистої польки. Ще й притупував по-парубоцьки: «Гоп-а!..» Інші пари спихали його з помосту на «сліпий тор», але Петро не був з тих, що дають собі плювати в кашу, він мав міцні лікті і йшов напробій, мов бугай, торуючи собі дорогу вузьким лобом, і цупко прижимав до себе круглобокі дівчата, що приходили з села до міста дороблятися віна…

Він там гасав собі з дівчатами, а на лавочці самотою сиділа Канючиха, маленька, тихенька, і вже не ссала м’ятових цукерків,