Читати книгу - "Марiя"

А графиня Саліас дійсно високо цінила Марію і симпатизувала їй. Пригощаючи Олександру Миколаївну чаєм, вона встигла і тій сказати:

— Яка чудова, надзвичайна жінка! Який талант! Який розум! — Але, зітхнувши, додала: — І яке нещасливе життя Чоловік зараз у Росії — абсолютно не вартий її А тут — її так кохає один молодий чоловік. Ви познайомитесь з ним, та вона живе одна з сином, і, звичайно, обоє страждають.

— Вона і син? — спитала Олександра Миколаївна

— Ні, ні, вона й той молодий чоловік. Ви побачите його. Він як тінь коло неї,

А втім, иож.е, й добре, що графиня обом їм нашептала ці інтимні подробиці, їх ще дужче потягло одну до одної. І невдовзі вони вже відокремились від решти й сиділи удвох на низенькій канапці. Олександра Миколаївна розповідала, як їй пощастило перевезти через кордон у своєму альбомчику...

— Ну, знаєте, звичайний альбомчик, як у кожної дівчини, куди вона вірші записує. Так от у такий альбомчик я поклала портрет Михайлова.

— Михайлова? Боже мій, господи! — Марія схвильовано приклала обидві долоні до свого обличчя. — Михайла Ларіоиовича? Того, що заслали в Сибір, і у вас є ця фотографія, яка? — Марія дужче присунулась до Олександри Миколаївни.

— Це фотографія з невеличкого малюнка, як його заковують у кайдани перед відправкою у Сибір. Він вийшов такий схожий. Я бачила його раніше, тільки, звичайно, він дуже змінився в тюрмі. Але такий спокійний, сидить і спокійно дивиться, що з ним роблять. Мені здається, художнику пощастило схопити його суть, аж моторошно глянути.

— А хто ж зміг його змалювати в таких умовах?

— О. — підняла палець угору Олександра Миколаївна й похитала ним, а її тонкі, наче вимальовані брівки, строго зійшлися, мовляв, про це не можна го'ворити. Та в ту ж мить сині очі скосилися на чоловіка, і знову вона наче насварила пальчиком і похитала головою з високою зачіскою. Каштанове волосся було таке пишне, хвилясте, одразу можна було уявити, яке воно довге і багате, коли розпустити.

— В альбомчику, — вела далі Олександра Миколаївна, — в мене були переписані вірші Гейне і ті вірші Огарьова, які не друкуються ніде.

— Крім «Колокола».

— Авжеж. З «Колокола» ми всі в Росії і переписуємо.тце вірші Добролюбова. На кордоні ніхто на цей альбомчик не звернув уваги, а я намагалася таможенним чиновникам задурити голову розмовами.

— Ну, це вам легко вдалося, — усміхнулась Марія.

— Що поробиш? Тут навіть Валерій Іванович не ревнував і був задоволений, що я провезла фотографію.

— Ви покажете мені?

— Обов'язково. Ви ж прийдете до нас. Правда, ми ще похапцем влаштувалися. Одразу стільки турбот, роботи. Валерій Іаанович задумав велику картину, вона захопилавсі його думки. Уявіть собі: Володимирка — шлях до Сибіру. По етапу женуть нещасних. Невеличкий короткий привал. Вимушений привал, бо один із них помирає. Валерій тепер весь час міркує над композицією, над характерами, а мені доводиться йому позувати, і не тільки мені, а й моєму маленькому Володику. Я стою запнена хустиною і годую немовля. Так що і ми допомагаємо, — добродушно всміхнулась вона.

— Яка тема! Як добре, що ваш чоловік узявся за неї, — мовила Марія.

— Його дуже підтримував у цьому його молодший брат Павлуша.

Дивно, що цей чепурний веселий художник з модною за кордоном еспаньйолкою зупинився на такій темі, замислився над цим. Марія якось не звернула уваги на зауваження Олександри Миколаївни про молодшого брата.

— Обов'язково незабаром прийду до вас, — сказала вона, — і фотографії хочу подивитися, і картини вашого чоловіка, а найдужче ваш головний твір — вашого синка. Ви знаєте, я дуже люблю малят, — призналася вона, — мій Богдась уже досить великий самостійний парубчак. Ми з ним великі друзі. Та я завжди згадую, як мені було цікаво й приємно, коли він був таким малим, кумедним у своїй безтурботній дитячій порі.

Тепер уже було далеко не безтурботно і для Богдася... Рятувала його жвава й енергійна вдача. Але ж він уже добре знав, що таке сидіти без грошей, прожити цілий день лише на смажених каштанах... Він, правда, досить байдуже ставився до цього.

— Я хочу з вами часто стрічатися, — вирвалось у Олександри Миколаївни. — Ми тут хоча ще й недовго, та до нас завжди приводить багато людей, адже тут багато російських художників, товаришів і знайомих Валерія, стипендіатів Академії. Я інколи втомлююсь, бо їхні безконечні балачки відривають від роботи, адже мені треба також працювати. Я хочу сама заробляти, а треба ще й почитати. Я вже не кажу, ви самі знаєте, скільки часу забирає мала дитина. А скільки хочеться подивитися в Парижі! Ви, певне, вже все тут бачили? — спитала вона у Марії.

— Ну, що ви! По-перше, також треба багато працювати, по-друге, також люди. Добре, коли цікаві, але, може, не цікаві для тебе, а потребують твоєї уваги.

— Ми вже бачилися тут із Бакуніним, він у нас був, і ми його відвідали. Він живе польськими справами. Здається, і графиня також.

— Ну, це зовсім у них по-різному. Ви самі побачите — її відвідують